Тепер Уайлд став частіше з'являтись у товаристві і був такий веселий, такий жвавий, ніби жодна турбота не тривожила його. Протягом дня він намагався побувати в багатьох місцях — у парках, клубах, театрах, ресторанах і більше ніж будь-коли справляв враження людини щасливої і багатої. Ночувати їхав до готелю — друзі на це тільки поблажливо знизували плечима. Він жартував, що не пам'ятає точно номера свого будинку і навіть не певен, чи пам'ятає вулицю,— знає тільки, що живе десь у Челсі. І справді, було б іще дивніше, якби він завершував свій незвичайний день на подружньому ложі. А втім, ніхто особливо не намагався пояснити спосіб його життя: дехто навіть з певною радістю думав, що ось знайшовся нарешті чоловік, який може собі все дозволити.
Не так думав Френк Гаріс. Він був з числа близьких Оскарових друзів. Кілька років тому вони зустрілись на якомусь обіді. Гаріс розповідав про боксера, що змагався одночасно з кількома супротивниками, і в його голосі, в жестах, у жвавості зображення було стільки артистизму, що Оскар, зачарований, обняв його й став називати на ім'я. Відому роль тут зіграло й авантюрне Гарісове минуле. Шістнадцятирічний Френк утік з дому, з поштивої сім'ї шкіпера з Merchant Service1, і переплив океан, розплатившись за поїздку одержаними ним стусанами, яких йому не пошкодували, коли його, вже у чистому морі, знайшли в камбузі, під купою кухонних покидьків. Висадившись в Америці, він за кілька років перемінив усі професії, які можна розмістити між професіями ковбоя і журналіста, поки нарешті зустрів мільйонера і той, дізнавшись про його прагнення до знань, допоміг Френкові вступити до університету. Там він, видно, чогось учився і склав якісь складні екзамени, оскільки потім був викладачем у брай-тонській народній школі. Але, згадуючи про ті роки, він хвалив їх тільки за грецьку мову, що її тоді вивчив, і при нагоді читав напам'ять довгий уривок з "Одіссеї", завжди той самий. Одружився він із заможною вдовою, власницею дому на Парк-лейн, але через кілька років йому довелося з багатством розпрощатися, бо терпіти його спосіб життя не змогла б і найпоб-лажливіша дружина. У Лондоні він був директором і співвласником газет "Фортнайтлі ревю", "Сатердей ревю", "Веніті фер", які одна за одною залишав, ніде не вміючи довго стримувати свій войовничий норов.
Дружба з Уайлдом дуже лестила Гарісові, він намагався підтримувати її всіма способами, величезні гонорари, які він платив Уайлдові в своїх видавництвах, немало сприяли їхньому зближенню. Те, що спершу, можливо, робилося для задоволення марнославства,— Гаріс давав обіди, окрасою яких був Оскар,— з часом перейшло у відданість, звісно, тією мірою, на яку був здатен цей спритник і авантюрист. Він знав про Оскара менше, ніж інші, тривалий час вважав усе негідною пліткою, ладен був присягнути, що Уайлд ні в чому не винен, але він перший і єдиний передбачив катастрофу. Бернард Шоу, що був присутній при їхній розмові з Уайлдом, згодом не раз казав:
— Якщо будь-коли на землі прорікали пророцтва, які потім збувались, то це трапилося того понеділка, між другою і третьою годиною дня, в "Кафе-руаяль".
У суботу Уайлд прийшов просити Гаріса засвідчити перед судом, що "Доріан Грей" — не аморальний твір.
— Гаразд,— сказав Гаріс,— я скажу це і ще те, що ти — один з тих рідкісних людей, котрі у своїх словах і в своїх творах зовсім вільні від будь-якої ординарності.
— Дякую, Френку, дякую. Тепер я знаю, що виграю процес.
— Не думай про це. Я зроблю все, що в моїй спромозі, але благаю тебе, Оскаре, облиш це. Англійський суд з усіх судів на світі найменш придатний для вирішення питань мистецтва і моралі.
Уайлд похмуро відповів:
— Нічого не вдієш, Френку, я вже не можу нічого змінити.
— Виходить, ти хочеш учинити самогубство?
На тому вони розійшлись. У неділю Гаріс спробував розвідати, що говорять у місті про справу Уайлда. Із замовчувань він зрозумів більше, ніж із слів, і в нього було досить досвіду, щоб дійти переконання — жоден англійський суд не стане на бік письменника проти лорда.
— І додай іще до цього,— сказав він Уайлдові в понеділок,— що твій лорд грає роль дбайливого батька, який страждає. Я певен, що ти програєш процес. Облиш це, їдь. З дороги напишеш у "Тайме" блискучого листа, як ти це можеш, висмієш маркіза, суди, адвокатів, скажеш, що захочеш,— це буде краще, ніж те, що ти міг би сказати в залі суду.
Шоу схвально кивнув головою. Уайлд мовчав. Гаріс дав час цьому мовчанню дозріти — з утомленого обличчя, з нерухомих пальців, у яких згасла сигарета, видно було, що Оскар, відкинувши свою звичайну маску, відчув усю вагомість застереження. Хвилину він сидів із заплющеними очима, та, коли знову їх відкрив, у його погляді прозирала якась дитяча довірливість.
Несподівано з'явився Дуглас. Гаріс став повторювати те, що говорив раніше. Та ледве він сказав кілька фраз, Дуглас підхопився — він був блідий, обличчя судорожно спотворилось, пронизливий голос нагадував верескливу оскаженілість маркіза:
— З цієї поради видно, що ви не друг Оскарові! І вибіг із зали. Уайлд миттю підвівся.
— Це не порада друга, Френку.
Промовив він це невпевненим тоном, однак відійшовши на кілька кроків і взявшись за дверну ручку, ще обернувся. І то був знову гордий, зухвалий Оскар, з презирливим поглядом напівзаплющених очей.
— Ні, Френку, друг так не скаже.
Визнавати свої помилки так тяжко, так боляче, що кожен воліє їх приховати, звалити на когось іншого, звинуватити жорстокі обставини, які неможливо усунути. Уайлд навіть тоді, коли наважився на нестерпно гіркий осуд своїх помилок, коли у своєму посланні з в'язниці робив це майже з безмежною щирістю, змовчав про той напад засліплення і приховав його за найне-переконливішою брехнею. "Я міг би бути щасливим і вільним у Франції,— писав він у "Ое РГОЙДПСИБ"1,— далеко від тебе й твого батька, не думаючи про його огидну записку, байдужий до твоїх листів, якби тільки міг покинути Ей-вондейл-готель. Але мені не дозволили звідти виїхати. Ти жив там зі мною десять днів і навіть, на моє велике — і ти повинен визнати, справедливе — обурення, ти ще привіз із собою котрогось зі своїх друзів. Рахунок за десять днів склав 140 фунтів. Господар готелю заявив, що не дозволить мені взяти мої речі, поки я не оплачу все. Ось що затримало мене в Лондоні. Якби не цей готельний рахунок, я виїхав би до Парижа вранці того ж дня".