Маркіз обійшов усі ресторани, де був Уайлд, погрожуючи, що влаштує скандал, якщо застане там свого сина в товаристві Оскара. Дуглас навмисне відвідував ці установи та ще кожного разу давав знати батькові, де він обідатиме і о котрій годині. Квінсбері намагався приходити туди через півгодини після того, як син та Уайлд підуть звідти.
Несподівана пригода відвернула його увагу в іншому напрямку. Його старший син, віконт Драмланріг, одержав сан пера Сполученого Королівства з титулом лорда Келхеда. Старий безбожник, який сам не був членом палати лордів, бо не бажав складати присяги, цілий місяць засипав королеву, Гладстона, лорда Розбері образливими листами. Він погрожував, що відлупцює лорда Розбері, який подбав за цей сан і титул. У Гомбурзі бачили, як він із канчуком у руці кружляв біля палацу міністра. Як удалося залагодити цю справу без скандалу, лишилося таємницею принца Уельського, який мав з маркізом розмову віч-на-віч. Квінсбері вернувся до Лондона і знову почав ходити по клубах і ресторанах. Цей нудний стариган став тепер навіть викликати інтерес, відтоді як перестав воювати з Господом Богом і розповідав усілякі нісенітниці про людину, що цікавила всіх. Врешті й це набридло — адже маркіз не міг придумати нічого, крім того, що Уайлд заслуговує дубця і що його треба посадити під замок. Такі погрози старого зустрічали хіба що мляве схвалення — на більше були нездатні сонні голови пияків у годину, коли прибирають зі столу.
Якось увечері в дім на Тайт-стріт з'явився невідомий, який побажав поговорити з "самим містером Уайлдом". Назвався він Аленом. Тихо причинивши за собою двері кабінету, він без запрошення сів біля столу навпроти господаря. Це місце він вибрав ніби навмисне, щоб на нього не падало світло лампи. Довго не можна було розібрати, про що він говорить. Він ковтав кожне друге слово, давився, кашляв, нарешті все-таки стало зрозуміло, що в його руках перебувають певні листи, яким краще б лежати замкнутими на ключ у цьому солідному письмовому столі, біля якого він має честь сидіти.
— Здогадуюсь, що ви говорите про мої листи до лорда Альфреда Дугласа. Я бачив копію одного з них. Давши його списати, ви вчинили нетактовно. Навіщо ви це зробили? Я заплатив би вам великі гроші — це одна з найпрекрасніших речей, мною написаних.
Листи вже давно ходили в списках. Бозі ставився до них недбало, залишав їх у ресторанах, у готелях, у клубах, ціла пачка листів була в Альфреда
Вуда, "приємного чоловіка без певних занять", якому Дуглас віддав свій старий одяг.
З сутінків, в яких сидів гість, блиснув погляд злих очей:
— Цей лист можна тлумачити в цікавий спосіб.
— Без сумніву,— засміявся Уайлд. — Адже мистецтво — річ для криміналістів незрозуміла.
Він швидко схопив себе за шию, як завжди робив, коли жартував, і раптом відчув, що в нього тремтить рука. Ален цього не помітив, він сидів, опустивши очі.
— Дехто дає мені за цього листа шістдесят фунтів.
— Візьміть їх. Шістдесят фунтів — пристойна ціна. Мені ніколи стільки не платили за такий маленький шматочок прози. Але я воістину щасливий, що в Англії є людина така витончена, що ладна купити за цю ціну одного мого листа. Отож мені незрозуміло, навіщо ви прийшли до мене. Прошу вас, продайте цього листа, не зволікаючи.
Уайлд підвівся. Проводжаючи Алена до дверей, він відчував, як обважніли в нього ноги.
— Той пан саме подорожує,— пробурмотів Ален.
— О, він повернеться, він неодмінно повернеться,— сказав Уайлд. Ален позадкував і знову сів на стілець. Тепер він почав ойкати і скиглити, що він, мовляв, дуже бідний. Уайлд дав йому півфунта.
— Лист, про який ви говорите, незабаром буде опублікований у вигляді сонета.
Ален пішов геть. За вікном чулася повільна хода полісмена, що проходив повз будинок. У ворота постукали. Уайлд сам побіг відчинити.
— Моє прізвище Клайберн, сер. Ален дав мені листа.
— Я не хочу нічого про це чути! — вигукнув Оскар. — Мені нема діла до його листів!
— Ален велів мені віддати його.
— Чому?
— Він каже, ви були до нього дуже добрі і він не хоче вас обманювати. А загалом, вам же на нас начхати.
Лист був пом'ятий, заяложений, брудний.
— Нечувано! Так поводитися з моїм рукописом!
— Що вдієш,— зітхнув Клайберн,— він побував у стількох руках. Уайлд дав йому кілька шилінгів.
Вернувшись у кабінет, він сів у крісло і, затуливши обличчя руками, нерухомо просидів довго, дуже довго — він зрозумів це, коли нарешті підвівся, з того, як здерев'яніли в нього ноги. Підійшовши до вікна, він трохи підняв штору і глянув на вулицю. На тлі раннього червневого світанку згасали ліхтарі. Світ був пустельний, сірий, безбарвний.
Стало нестерпно жити серед усього цього бруду й цих покидьків. Уайлд утік з Лондона, сховався — наскільки це було можливо — в чарівному Уортінгу, розташованому біля пінистих вод Ла-Маншу. Він працював над новою комедією "The Importance of Being Earnest*1, намагаючись віднайти знову свободу і жвавість розуму, яка, здавалося, полишила його в останні місяці. Щораз голосніше говорив у нього довго пригнічуваний байдикуванням інстинкт письменника. Ревниве ставлення до свого часу, прагнення тиші й самотності, болісні зусилля підтримувати невпинну роботу думки робили для нього ненависним усе, що могло знову оточити його галасом, і на багато тижнів ув'язнили його у відлюдному будиночку біля моря, де гомін хвиль заглушував усі міські звуки.
Дуглас не з'являвся, не писав. Його мовчання, одначе, більше полонило бекарові думки, ніж найбагатослівніші листи. Одного разу, коли воно надто невідступно тривожило його, з пошти принесли досить важкий, більший за звичні, конверт. У конверті була довга Альфредова поема, старанно виписана на великих квадратних аркушах веленевого паперу. Не встиг Оскар дочитати до середини, як запали сутінки,— так несподівано, немов усе довкруж затягло сірістю цих довгих віршів.
"Не можу тобі сказати, як страшенно я нею зворушений,— писав Оскар увечері. — Поема сповнена того легкого, чарівного ліризму, який тобі притаманний. Це видається легким тим людям, що не розуміють, як важко примусити поезію витанцьовувати серед квітів, та так, щоб її білі ноги їх не потоптали. А для тих, "хто розуміє", така здатність має чар чогось рідкісного й витонченого... Моя п'єса і справді кумедна. Я просто зачарований нею, але ще не оформив у цілому... Dear, dear boy, ти для мене означаєш більше, ніж будь-хто може собі уявити. Ти уособлення всього мені приємного. Коли ми в незлагоді, світ втрачає барви, але ж насправді нечасто трапляється, щоб ми були в незлагоді. Думаю про тебе вдень і вночі. Відпиши мені зразу, ти "дитя з волоссям, наче мед".