Дуглас був абсолютним володарем Оскарових думок, його часу і грошей. Він їв, одягався і розважався за рахунок друга. Оскар оплачував усе, починаючи від перукаря, що голив Альфреда вранці, і кінчаючи фіакром, який відвозив його вночі додому. Оскар іноді давав йому зрозуміти, що за деякі забаганки він міг би платити грішми своєї сім'ї. Альфред не зважувавсь уривати від скромних материних коштів. Оскар пробував погамувати цю похвальну турботу про гаманець леді Квінсбері. Повестися рішучіше він не смів. У своєму ставленні до Альфреда він робивсь дедалі малодушніший, і вся його рішучість не йшла далі намірів та мовчазних обітниць.
— Добрі наміри — це чеки до банку,.де у вас немає рахунку,— сказав якось Уайлд, меланхолійно хитаючи головою і не пояснюючи, чим підказано цей афоризм. Якщо й вихоплювалося випадком різке слово, він тут-таки загладжував його ніжністю і лестощами; не тільки в листах, але і в звичайній розмові він осипав Альфреда найзахопленішими компліментами, лише зрідка дозволяючи собі незначний докір.
— Мені дуже шкода, Бозі,— не раз казав він,— що ти ставишся до мене як до людини корисної тобі. Кожному художникові це неприємно. Художники, як і саме мистецтво, за своєю природою ні до якого вжитку не надаються.
Ці обережні фрази доводили Альфреда до нестями. Чоловік, якого Оскар називав "ранковою зорею життя", скаженів, кричав, грюкав дверима. Забігши до клубу, писав там образливого листа і посилав його із служником. За хвилину, перш ніж Оскар устигав дочитати листа, з'являвся сам і питав, чи замовлено обід у "Савої" і куди вони підуть увечері. Уайлд, слабкий і беззахисний при його спалахах, поступався і завжди задовольняв його вимоги. "Для мене було солодким приниженням дозволяти Оскарові оплачувати мої витрати",— оповістив Дуглас через кілька років, так і не знаючи, про які суми йшла мова.
Уайлд не був марнотратнИхМ. Досить щедрий за вдачею, він завжди вмів гамувати свої запити. Обіди в італійському ресторанчику з вірним і статечним Робертом Россом обходилися по півкрони з людини, а з розмов за столом виникли діалоги "Intentions". Життя з Дугласом було безплідним марнотратством. У тюрмі Оскар знайшов час, щоб підрахувати витрачені ним великі суми. Він так точно їх зазначив, що можна було подумати, ніби в нього збереглися якісь рахунки чи нотатки, але в камері у нього не було нічого, крім пера, чорнила, чистого аркуша паперу та гіркої пам'яті.
"Якщо я скажу тобі,— писав Уайлд,— що з осені 1892 року до дня мого арешту я витратив з тобою і на тебе понад 5 тисяч фунтів готівкою, не кажучи про векселі, невже ти вирішиш, що я перебільшую? Мої звичайні витрати з тобою за звичайний день у Лондоні — ленч, обід, вечеря, розваги, екіпажі тощо — складали від 12 до 20 фунтів, і, очевидно, витрати за тиждень відповідно сягали від 80 до 130 фунтів. Три місяці, які ми з тобою провели в Горінзі, обійшлись мені в 1340 фунтів".
Леді Квінсбері вдалося вирядити сина до Єгипту. Звідти він мав поїхати до Константинополя, щоб зайняти посаду почесного аташе в британському посольстві. У квартирі на Сент-Джеймсьйй площі повергіувсь н£ письмовий стіл рукопис "Ідеального чоловіка". За кілька тижнів три акти комедії досягли останньої ремарки "Завіса", і лишився ще час зробити начерк "Флорентійської трагедії" та написати кілька сторінок ритмічної прози "La sainte courtisane"1. Робота була не надто важкою, у "Святій блудниці" повторювалися звороти, знайдені при створенні "Саломеї". Уайлд ніколи не розумів, що, коли хочеш створити щось велике, треба до краю напружити свої сили, не роздумуючи про те, велика це річ чи мала,— він завжди більше говорив, ніж писав, розчулювався над своїми творами, сам говорив про них із захватом, ніколи не працював на повну силу, і врешті лишався при блискучих дрібницях, які однаково задовольняли як його марнославство, так і лінощі.
Тим часом Дугласові листи лежали нерозпечатані. Леді Квінсбері просила Уайлда відповісти на них. Проте жодне її слово, жодна фраза не могли порушити лінивої тиші його байдужості. Бували хвилини, коли він тільки з величезним зусиллям міг пригадати малюнок брів, так симетрично, так граційно вигнутих над цією парою очей, чий погляд з відстані в тисячу кілометрів ніяк не міг його відшукати.
Дуглас нарешті став посилати телеграми Уайлдовій дружині. Констанція читала ці довгі, схвильовані телеграми геть приголомшена. Ім'я, якими вони були підписані, було для неї ненависніше від усіх імен, які будь-коли обтяжували її пам'ять. Воно починалося з тієї ж літери, що й "диявол", і в уяві Кон-станції ці двоє слів звучали однаково. Вже кілька років їй здавалось, ніби її чоловіка зачакловано нечистою силою. Подаючи Дугласові руку чи чашку чаю, зустрічаючи його погляд, навіть почувши його голос у сусідній кімнаті, вона завжди переживала в душі глибокий струс. Ніхто й не здогадувався, чого коштували їй кожне люб'язне слово, кожна усмішка, якими вона його зустрічала. А втім, слів, якими вона перемовилася, не вистачило б, щоб заповнити сторінку поштового паперу. Тому вражав її потік фраз, який ринув на неї, приголомшував, незважаючи на велику відстань. Вона не знала, що робити. Тримаючи повні пригорщі цих слів гніву, відчаю і погроз, вона, ввижалося їй, тримала у своїх руках якесь незнане, неминуче лихо. її руки ніяк не могли впоратися з такою ношею. Вона ретельно, за датами, склала всі телеграми на чоловіковому столі і, геть розгублена, не придумала нічого іншого, крім того, що було для неї найлегше: просити чоловіка відповісти Дугласові.
Того ж дня до Афін було відправлено телеграму, де говорилося, що час усе лікує. Дуглас негайно виїхав до Парижа. З дороги він посилав пристрасні, благальні телеграми, домагаючись зустрічі. В готелі він застав короткого листа, в якому Уайлд повідомляв, що приїхати не може. Наступного ранку на Тайт-стріт принесли телеграму в одинадцять сторінок. "Не може бути, Оскаре, щоб ти не хотів мене бачити. Я проїхав усю Європу, їхав без перепочинку шість днів і шість ночей, щоб тебе побачити, побачити хоча б на годину". В кінці він погрожував самогубством.