У кожного покоління свій образ, свій погляд, своя усмішка, своя особлива чарівність. Уайлдове покоління зовні, здавалося б, нам близьке, ще зв'язане з нами стількома живими нитками, так сильно для нас зблякло, що ми часто не знаємо, в яких відтінках виявлялася перевага Уайлда, яка незвичність його рис розгладила суворі зморшки його епохи. Нині, коли від нього зосталася лиш купка осиротілих книжок, ніщо не відродить нам барв, тонів, рефлексів, якими він надавав собі блиску, і, пригадуючи його тріумфи, які нас уже не хвилювали, ми утримаємося від звичайної зневаги до старомодної елегантності. Але між 1892-м і 1895 роками мало було людей, котрі — якщо тільки не відчували ненависті чи гострої ворожнечі — наважилися б зазіхнути на незаперечне панування Уайлда. І звичайно, було б дивно, якби ті, хто найзапекліше на нього нападав, зуміли не піддатися його впливу.
Численні фотографії і карикатури на Оскара Уайлда кілька десятків років жили у палацах, міщанських домах, навіть у масандрах. У багатьох романах цього періоду якщо й не виступав під вигаданим іменем він сам, у рисах героїв була хоч віддалена схожість із ним. Частими посиланнями на Петронія він окреслив в уяві своєї доби трохи нечіткі контури "арбітра елегантності", який починав оживати під пером Сенкевича, коли Оскар був на вершині своєї слави, і який знайшов знову багато своїх висловів, а головне, тон промов, патриціанську нудьгу й лінощі в діалогах "Intentions"1 і в "Доріані Греї". У Лондоні з'явилася книжка, назва якої "Green Carnation" ("Зелена гвоздика") ясно говорила, хто виведений в образі Есме Амарінта. Описувалось там товариство молодих нероб із надмірно чутливими нервами й естетичною екзальтацією, зв'язаних між собою легко вгадуваними взаєминами: вони говорять парадоксами і проголошують, що Євангеліє — це безглуздя. Автором був якийсь Роберт Хіченс, який випадково зустрівсь Уайлдові в Єгипті й не відставав під час усієї його подорожі по Нілу, та й потім, у Лондоні, певний час крутився біля нього. Хіченс був музичним рецензентом "Уорлду".
Книжка являла собою неприхований пасквіль і в будь-якому іншому випадку привабила б увагу поліції. Проте Оскар стояв надто високо. Титул Принца Парадокса, який він сам собі створив і назавжди зв'язав зі своїм іменем, ніби виправдовував винятковість його становища, роблячи його рівним з перами Англії. Він відчував себе приналежним до вищої аристократії, він був для неї взірцем і законодавцем її примх. Він завжди до неї належав за своїми нахилами, смаками, забобонами. Було в цьому трохи снобізму, та куди більше — романтичної уяви, яку збуджували старовинні прізвища, що звучали як відлуння балад і Шекспірових віршів. У нього були друзі з найз-наменитіших родів. У жодному палаці не вважали б вечір, проведений у товаристві Оскара Уайлда, приниженням для старовинних гербів. Принц Уельський, майбутній Едуард VII, відчуваючи загрозу своєму давньому званню короля моди, приховував досаду під маскою люб'язності — його не раз бачили в опері під руку з Уайлдом. Зрештою, Уайлда не називали королем моди, його називали King of Life — Королем життя. Il fut roi par la grâce de la Grace1.
V
Si on me presse de dire pourquoi je l'aimais, je sens que cela ne se peut exprimer qu 'en répondant: Parce que c 'était lui, parce que c 'était moi.
Montaigne2
Восени 1891 року поет Лайонел Джонсон відвідав Оскара Уайлда в товаристві стрункого, вродливого юнака з фіалковими очима й золотистим волоссям. Красень ефеб звався лорд Альфред Брюс Дуглас і був третім сином маркіза Квінсбері. Йому минув двадцять один рік. Місіс Уайлд подала гостям чай і зникла, перш ніж гості встигли звернути на неї увагу. Джонсон, заволодівши пляшкою коньяку, мовчки сидів у своєму кутку. Уайлд говорив весь вечір надзвичайно пожвавлено. Дуглас слухав із захватом. Сам він ледве чи сказав кілька фраз, признався, що пише вірші. Після того як він пішов, в Уайлдовій пам'яті лишився "ангельський вираз" непорочного обличчя, немовби зробленого із слонової кістки і пелюсток троянди.
В Оскара, який того дня дописав останній акт "Віяла леді Віндермір", виникло почуття, що це чудесне видіння відвідало його дім не без впливу зірок. На тридцять шостому році життя він раптом піддався владі незрозумілого. Повірив, що якимсь дивом до нього явилося живе, зриме втілення ідеалу. Так недавно відчував він над собою цей творчий дух, з якого виник Доріан Грей, що ця несподівана пригода могла видатись новим дивом Пігмаліона: витвір фантазії постав у тілесному образі, нічого не втративши із своєї чарівності.
У домі на Тайт-стріт завжди багато чого бракувало для щастя. Досить скоро після весілля між Оскаром і Констанцією припинилося те, що для нього було нервом життя,— бесіда. Вони просто перебували на різних щаблях інтелектуальної драбини. Вже через рік — і то якщо щедро округлити строк — визначилася прірва, стоячи на протилежних краях якої, дві істоти тільки перегукуються в силу повсякденних потреб. В товаристві дружини Оскар рідко давав волю своїм думкам і говорив здебільшого те, що могло відповідати її почуттям і уявленням,— аби уникнути нудної необхідності переконувати. Він ніколи не міг дорікнути їй нічим, що становило скромний ідеал взірцевого, поштивого подружжя, але й не тужив за її словами, за її очима, за нею, коли її не було з ним.
Той, хто спробував би пробудити в ньому ніжність, змарнував би час,— це була б, за його словами, "розмова перса, який живе в спеці й любить сонце, з ескімосом, який вихваляє китовий лій і довгі, на півроку, ночі в задусі снігового дому". Він ніколи не вмів бути добрим тією буденною добротою, яка складається з дещиці звичайного боягузтва, з нерозвиненої уяви і не надто високої думки про відповідальність перед собою. Констанція, стомившись від сімейних турбот і несподіваної розкоші, яка запанувала в домі, навіть не помітила, що Оскар геть від неї віддалився.
Трохи згодом після першої зустрічі Дуглас надіслав йому сонет. Якби з цього аркуша паперу на Оскара не дивилось обличчя юного лорда, він не став би читати далі першої строфи. Підпис теж не викликав довіри — крапка після прізвища, можливо, говорила про брак уяви. Але Уайлд перебував у Кромері, і до цих студентських віршів зразу примішався шум моря. Він відповів листом, ніби уривком з сонетів Шекспіра.