— Навіть гадки не було про неї,— сказав Уайлд.
Доріанова історія, хоча й розвивалася несподіваним чином, давно жила в його мріях, завжди готових до того, що хтось може подарувати йому сузір'я Великого Воза. Щоразу, коли він хотів упорядкувати свої думки, заспокоїти їх перед сном або розвеселити на самотній прогулянці, він віддавався мріям про вічну молодість. Іноді він уявляв собі алхіміка, старого, всіма забутого дивака, який випадково його зустріне й подарує заповітний флакон: однієї краплі вистачить, щоб розгладити зморшки, повернути пружність м'язам, відновити викришені зуби. Іншого разу це здійснювалося з допомогою нікому доти не відомого зілля, чарівного зілля, подібного тому, яким запасся Одіссей проти чарів Цірцеї. Або ж за давнім звичаєм можна було продати душу дияволу, демонам, духам повітря, і тоді один їхній доторк убезпечить тіло від хвороб,зів'ялості і зробить його прекрасним — до кінця нічим не обмежених днів. Урізноманітнюючи ці мрії, Оскар вдавався до всіх способів, відомих у міфах і легендах про чорнокнижників, вводив навіть еллінських богів, на мить піддаючись вірі, що світ, як і колись, їм підвладний, з дитячим захватом збирав усі вигадки, крім тієї однієї, яка раптом явилася йому, коли він узяв перший аркуш паперу.
— Я зовсім не думав про Бальзака,— зауважив він. — Звісно, прикро, але тут уже нічого не вдієш. Не стану ж я змінювати свою повість через те, що якийсь безталанний самовбивця отруював собі життя клаптем ослячої шкури. Треба бути геть позбавленим вразливості, щоб не відчути, наскільки моя повість живіша, тонша й правдивіша.
"Портрет Доріана Грея", надрукований у "Ліпінкотс мегезін", був надто тоненьким, щоб видати його окремою книжкою. На бажання видавця, Уайлд збільшив повість хаотичним XI розділом і кількома такими ж порожніми, невдалими вставками. Книжка з'явилася в квітні 1891 року й викликала невдоволення. Оскар зробив усе, щоб його розпалити. У клубах, театрах, на прогулянці його бачили в товаристві юнака чарівної зовнішності, про якого говорили, що він має неабиякий поетичний талант. Звали його Джон Грей. Оскар познайомився з ним невдовзі після написання роману і цю незвичайну подію вважав незаперечним підтвердженням своєї теорії про наслідування мистецтва життям.
— Досить створити прекрасний витвір мистецтва, щоб життя тут-таки його скопіювало. Джон Грей напевне існував раніше від Доріана, бо ж має метрику, яка може це підтвердити, проте ніхто не заперечить, що він став особистістю лише тієї хвилини, коли лорд Уотон відкрив його в майстерні Безіла Холуорда.
Говорили, зрештою, нібито Джон Грей правив за зразок для Доріана, і вважали, що це скандальний випадок. Преса зчинила ґвалт. Джером К. Джером у своїй газеті "Тудей" закликав до боротьби із зіпсутістю і спокусою. "Сент-Джеймс газет" закликала до цензури, до суду, до поліції. "Дейлі кронікл" вбачала в цьому "породження" зачумленої літератури декадентської Франції, книжку, сповнену отрути, задушливого смороду морального й розумового розкладу". На двісті шістнадцять рецензій, певне, в одному лише обережному голосі Волтера Патера не звучало обурення. Кілька тижнів Уайлд вів кампанію, посилаючи відповіді, протести в головні газети. "Моя повість — це спроба декоративного мистецтва, протест проти грубості абсолютного реалізму...", "Твір, якщо хочете, сповнений отрути, але ви не можете заперечувати, що він досконалий, а досконалість — це мета, якої ми, художники, прагнемо досягти...", "Тільки Ґете зумів би охопити твір мистецтва з усіх боків, повністю й абсолютно точно, і дуже шкода, що Ґете не мав змоги прочитати "Доріана Грея". Певен, що твір захопив би його, і сподіваюсь, що якийсь винахідливий видавець тепер розсилає тіням на Полях Єлисейських тіні моєї книжки, і що оправа примірника, призначеного Ґотьє, квітне жовтими нарцисами". Врешті, утвердивши думку суспільства, що він написав твір аморальний, обурливий, і обдавши газетярів презирством, Оскар закрив дискусію на сторінках "Скоте обсервер": "Прошу вважати цього листа останнім моїм словом і зробити мені приємність — віддати цю книжку вічності, якій вона належить".
Тим часом успіх книжки був невеликий — у вікторіанську епоху публіка була більш сприйнятлива до цінностей моральних, аніж естетичних.
"Доріан Грей", по-французьки вільний за стилем і змістом, був певним протестом проти традиційних банальностей англійського роману. Можливо, саме це й розлютило так сильно газетних критиків, якщо взагалі можна вгадати спосіб мислення людей цього штибу. Уайлд справді все життя сприймав французькі впливи, до того ж систематично, як певний засіб розумового оздоровлення. Французькі книжки він читав охочіше, ніж англійські, через журнали й особисті контакти підтримував постійний зв'язок із літературним рухом по той бік Ла-Маншу. Лише небагато його творів (і, мабуть, найнезначніші) були написані без озирання на той чи інший реальний або можливий французький зв'язок. Навіть окремі фрази, особливо їхню будову, поєднання, послідовність, він подумки приміряв до ритму доброї французької прози. Його мало турбувало, чи так висловив би свою думку або змалював образ будь-хто з найкращих англійських письменників, зате він ретельно зважував, як би це звучало під пером француза.
У Парижі Оскар бував кілька разів на рік, по два-три тижні. У нього були улюблені ресторани, кав'ярні, в Парижі він жив самотньо, юрба про нього нічого не знала, коло друзів було невелике. Жінкам подобалась його ґречність, в якій було щось від епохи Людовіків і щось романтичне. Герцогиня Монако прислала йому свій портрет з написом: "Au vrai art — a Oscar Wilde"1. Він належав до числа знаменитостей. Барес пригощав його сніданком у Вуазена. Мореас, Малларме сиділи за його столом. Замкнувшись із П'єром Луї в заваленій книжками кімнаті, серед хмар тютюнового диму, рони спускали подвійні штори, щоб денне світло не заважало їхнім інтелектуальним оргіям, таємничим бесідам, які тривали безконечно,— здавалося, так само безконечно, як те, що було предметом їхньої розмови,— життя Греції від Гомера до Плотіна.
Поет Стюарт Меріл, автор "Чотирьох пір року", тинявся з ним завулками Монмартру. Якось увечері були вони в "Мулен Руж". На невеликій сцені виступали клоуни, акробати, жонглери. Друзі збиралися вже йти, аж раптом Оскар потяг Меріла в перші ряди. На естраді танцювала якась румунка, напівсонне жалюгідне дівчисько, яка, незрозуміло навіщо погойдавшись туди-сюди, ставала на руки, задираючи п'яти вгору, а за хвилину машинально, без будь-якої художності, знову кружляла, вигиналася, стрибала. Уайлд заплескав їй — це здивувало Меріла, глядачів і саму танцівницю.