У помічника секретаря неспокійно забігали очі, на чолі виступили крупні краплі поту, але він не подав вигляду, що здрейфив.
— Пане міністр, це непорозуміння! Я нічого не розумію! Я застуджений, у мене кашель, тому що в кабінеті розбите скло. Мені необхідно піти додому й лягти в ліжко, — лепетав помічник секретаря.
— Ні, приятелю, нікуди ти не підеш! У в'язниці одразу тебе вилікують, не турбуйся!
Двері розчинилися, до зали увійшли п'ятеро тюремників і наділи зрадникові кандали на ноги й на руки.
— Що таке? Що сталося? — галасували міністри.
— Зараз побачите. Будь ласка, ваша величносте, розкрийте ці конверти.
Матіуш вийняв із конвертів підроблені листи і прочитав уголос:
"Тепер, коли чорні королі за мене, мені на вас наплювати. Один раз я розбив вас і ще розіб'ю. Тоді ви станете шовковими. А поки що оголошую вам війну".
У цей час п'ятий тюремник витягував із кишені помічника секретаря разом із носовою хусткою три зім'яті запрошення на відкриття парламенту.
Закутому в кандали в'язневі веліли підписати протокол, що все це правда. І терміново викликали по телефону статс-секретаря, який негайно примчався, ледь живий від страху.
— Ах, мерзотник! — обурювався він. — Я хотів сам прийти, а він просив доручити це йому. Сказав, що в цирку дуже цікава програма, і навіть квиток мені купив. А я, дурень, повірив!
На суд прибули п'ять генералів — військових юристів.
— Підсудний, ви повинні говорити тільки правду. Це може полегшити вашу долю. Якщо ви брехатимете й вивертатиметеся, ви загинули!
— Я говоритиму правду.
— Коли ви стали шпигуном?
— Три місяці тому.
— Що спонукало вас вступити на цей злочинний шлях?
— Я програвся в карти, а грошей у мене не було. Як відомо, картярський борг належить платити протягом двадцяти чотирьох годин. Ось я і взяв казенні гроші.
— Значить, ви здійснили розтрату?
— Я розраховував повернути гроші, коли виграю.
— Ну і що далі?
— Я знову програв.
— Коли це було?
— Приблизно півроку тому.
— А потім? Розповідайте!
— Потім я весь час боявся: ось буде ревізія, і мене заарештують. Нарешті мені стало не під силу жити у вічному страхові, я поїхав за кордон і запропонував іноземному королеві свої послуги.
— Скільки він вам платив?
— Як коли; за важливі повідомлення — багато, за дрібні — копійки. За цю справу мені була обіцяна крупна сума.
— Панове судці, — почав свою промову міністр юстиції, — ця людина скоїла три злочини: перший — розтрата казенних грошей; другий — шпигунство; і третій, найжахливіший, — він хотів, щоб знову спалахнула війна й загинули тисячі ні в чому не винних людей. Згідно з параграфом 174, я вимагаю для нього смертного вироку. Оскільки звинувачена людина штатська, розстріл замінюється шибеницею. Що стосується статс-секретаря, він повинен нести відповідальність за свого підлеглого. Я й сам не проти сходити в цирк, але на таке важливе засідання він не мав права присилати свого заступника, який до того ж виявився шпигуном. За таку серйозну провину по службі згідно із законом йому належить тюремне ув'язнення строком на шість місяців.
Судді-генерали пішли радитися.
— Як же так? Адже шпигун казав, що це зробить сам секретар, а не помічник? — пошепки запитав Матіуш у канцлера.
— Ах, ваша величносте, інформація шпигунів ніколи не буває абсолютно точною! Якщо вони почнуть розпитувати, що та як, це може здатися підозрілим, і їх заарештують.
— Це він здорово придумав — заарештувати його тільки на засіданні. А мене так і підмивало віддати наказ, щоб його тоді ж узяли під варту, — не вгамовувався Матіуш.
— Що ви, ваша величносте, хіба так можна! Найкраще — прикинутися, ніби нічого не підозрюєш, зловити шахрая на місці злочину, і діло зроблено!
Церемоніймейстер тричі вдарив срібною булавою по столу: до зали увійшли судді-генерали.
— Іменем закону оголошуємо вирок. Секретаря — на місяць у в'язницю, його помічника — повісити.
Засуджений до смерті так голосно плакав і просив про помилування, що Матіушу стало шкода його.
Він пригадав, як судили його самого й лише завдяки тому, що судді не мали спільної думки — розстріляти його чи повісити, він, Матіуш, залишився живий.
— Государю, ви вирішуєте, чи помилувати злочинця. Страту, якщо на те буде ваша королівська воля, можна замінити довічним ув'язненням.
І Матіуш, не вагаючись, написав на вироку:
Замінити довічним ув'язненням.
А тепер вгадайте, коли Матіуш ліг спати?
О третій годині ночі.
XXXIV
атіуш ще снідав, коли з'явився журналіст:
— Ваша величносте, мені не терпиться показати вам сьогоднішню газету. Вона, поза сумнівом, вам сподобається.
— А що там нового?
— Будь ласка, подивіться самі.
Матіуш узяв газету. Майже на всю першу сторінку — малюнок: він, Матіуш, на троні, а перед троном на колінах — тисячі дітей із букетами квітів. Під малюнком вірш, у якому невідомий поет підносить його до небес, називаючи найбільшим владикою від створення світу, найбільшим реформатором, сином сонця і братом богів.
Ні малюнок, ні вірш Матіушу не сподобалися, але він промовчав, боячись образити журналіста.
На другій сторінці красувалася фотографія Фелека, а під нею велика стаття: "Перший у світі міністр-дитина". І знову надмірні похвали Фелеку: який він мудрий, хоробрий! Матіуш здолав дорослих королів, а він здолає дорослих міністрів.
І ще там було написано: "Дорослі погано управляють державою, тому що не вміють бігати. А бігати їм не хочеться, тому що вони старі і в них болять кістки".
І в такому дусі ціла газетна сторінка!
Це теж не сподобалося Матіушу: навіщо хвалитися завчасно й лаяти дорослих?
Унизу, де дрібним шрифтом друкувалися події, Матіуш прочитав таке, що змусило його насторожитися:
"Грандіозна лісова пожежа".
— Так, так, горить найбільший королівський ліс, — підтвердив журналіст.
Матіуш кивнув, даючи зрозуміти, що сам бачить, і заглибився в читання замітки. Причина пожежі пояснювалася тим, що лісоруби кинули недопалок.
— Дивно… — бурмотів журналіст. — Я розумію, влітку, під час посухи, ліс може спалахнути від цигарки, але тепер, коли щойно розтанув сніг… Дуже дивно! І потім, ходятьчуткипро якийсь вибух. А при лісових пожежах, наскільки мені відомо, вибухів не буває.