— А що це таке? — Матіуш прикинувся простачком.
Його повели в пороховий склад, де зберігалися снаряди, бомби, гранати, порох, патрони.
— Зрозумів тепер?
— Зрозумів.
— Тож дізнайся, де знаходиться в них такий склад, повертайся й розкажи нам.
— Добре, — погодився Матіуш.
Офіцер на радощах подарував Матіушу плитку шоколаду.
"То ось ви які! — Матіуша перестали мучити сумління. — Краще бути шпигуном у своїх, ніж у ворога".
Його вивели на дорогу й дали кілька залпів у повітря, аби збити противника з пантелику.
Задоволений, повертався Матіуш до своїх. То на животі повзе, то рачки і жує шоколад.
Раптом — бах, бах!.. Це свої відкрили по ньому вогонь. Солдати помітили — хтось крадеться, а хто — не знають.
— Випустити три ракети! — наказав поручик, узяв бінокль і, направивши його в той бік, навіть зблід від страху.
— Припинити вогонь! Це Вирвидуб повертається із завдання.
Без перешкод повернувся Матіуш до своїх, розповів, що і як. Поручик негайно зателефонував артилеристам, наказав прямим наведенням бити по пороховому складу. Артилеристи дванадцять разів промазали, а на тринадцятий влучили прямо в ціль. Пролунав гуркіт, полум'я палахкотіло до неба, усе заволокло димом — навіть дихати стало нічим.
У ворожих окопах піднялася паніка. А поручик узяв Матіуша на руки, підкинув вгору і тричі прокричав:
— Молодець, Томек! Молодець! Молодець!
Все добре, що добре закінчується. З того часу в роті ще більше полюбили Матіуша. Солдатам у винагороду видали бочку горілки, і вони три дні і три ночі спали спокійно: у противника не лишилося жодного снаряда. Поручик навіть дозволив вилізти з окопів — розім'ятися. Вороги злилися, але зробити нічого не могли.
Знову потягнулися одноманітні військові будні. Удень заняття з поручиком, наряди, чергування, перестрілка. А коли затяжні осінні дощі розмивали земляні укріплення, Матіуш виходив із лопатою на роботу.
"Дивно, я мріяв винайти збільшувальне скло, аби висадити на відстані ворожий пороховий склад. І мрія збулася, хоч і не зовсім так, як я думав".
Минула осінь. Настала зима.
Випав сніг. Солдатам роздали тепле обмундирування. Довкруги стало тихо й біло-біло.
X
цей час Матіуш засвоїв ще одну важливу істину. Солдати не можуть вічно сидіти в окопах, інакше війна ніколи не скінчиться.
Поки на фронті було затишшя, у столиці кипіла робота: у головному штабі розробляли план наступу. План полягав у наступному: зібрати всі сили в кулак, раптово вдарити по ворогові і прорвати лінію фронту. Противникові мимоволі доведеться відступити, тому що в прорив підуть війська, зайдуть із тилу і почнеться бій не на життя, а на смерть.
Поручику присвоїли взимку звання капітана. Матіуша нагородили медаллю. Як він зрадів! їхній загін двічі відзначали в наказі по армії за відмінне виконання бойових завдань.
Якось до них в окопи прибув поважний генерал і зачитав наказ:
— "Від імені його величності короля Матіуша Першого оголошую роті подяку за знищення ворожого порохового складу і за відвагу, проявлену в боях за батьківщину. Покладаю на роту почесне й таємне завдання: з настанням тепла прорвати лінію фронту".
Це була велика честь.
Почалися таємні приготування. Підвезли снаряди, гармати. За передовою напоготові стояла кіннота.
Солдати поглядають на сонечко. Чекають і не діждуться теплих днів. Так і рвуться в бій!
Капітан придумав таку хитрість: аби ввести в оману ворога, ніби в них мало сил, послати в атаку спочатку лише половину роти. Хай постріляють для годиться й повертаються в окопи. А наступного дня виступить вся рота й розіб'є легковірного противника.
Сказано — зроблено.
Півроти пішло в атаку. Перед атакою капітан наказав артилеристам відкрити вогонь по дротяних загорожах, аби прорвати їх і відкрити дорогу піхоті.
— Уперед! — скомандував капітан.
До чого ж добре вирватися із затхлих, сирих окопів, мчатися щодуху і кричати: "Ура! Уперед!" Вороги побачили — прямо на них із рушницями наперевіс біжать солдати, і так злякалися, що навіть не стріляли. Наші вже добігли до розірваного снарядами колючого дроту, але тут почулася команда відступати.
Матіуш із кількома солдатами забіг дуже далеко, не почув команди й потрапив у полон.
— Ага, здрейфили! Бігли, як очманілі, кричали, ніби невідомо скільки їх, а нас побачили — давай бог ноги! — у помсту за свою розгубленість і страх знущалися з полонених ворожі солдати.
Знову йшов Матіуш у штаб, тільки не перевдягнутий, як минулого разу, а в шинелі. Тепер він був військовополонений.
— Ага, попався, голубчику! — упізнавши його, злісно вигукнув офіцер. — Це через тебе висадили взимку наш пороховий склад! Тепер ти так легко не відбудешся. Солдатів відвести в табір для військовополонених, а хлопчисько, як шпигун, буде повішений.
— Я солдат! — запротестував Матіуш. — Ви маєте право мене розстріляти, але не вішати!
— Бач, який розумник знайшовся! То він Томек, то солдат. Ні, голубчику, тепер ми тебе повісимо як зрадника.
— Права не маєте! — наполягав на своєму Матіуш. — Тоді я теж був солдатом. Перейшов фронт за завданням командира й навмисне сів перед зруйнованою хатиною.
— Ну, досить базікати! Відвести його під посиленою охороною у в'язницю. Військовий суд завтра розбереться. Якщо ти і справді був солдатом, може, пощастить тобі — отримаєш кулю в лоба, хоча я тебе повісив би.
Наступного дня відбувся суд.
— Я звинувачую цього хлопчика в тому, — сказав на суді офіцер, — що він взимку вистежив, де знаходиться наш пороховий склад, і доніс ворогові. Ворожа артилерія дванадцять разів промазала, на тринадцятий влучила в ціль, і склад злетів у повітря.
— Чи визнаєш ти себе винним? — запитав сивий генерал-судця.
— Ні! Усе було не так. Цей офіцер сам показав мені пороховий склад і велів дізнатися, де в нас зберігаються порох і снаряди, і доповісти йому. І як винагороду, дав мені плитку шоколаду. Чи я неправду кажу?
Офіцер почервонів. Місцезнаходження порохових складів — військова таємниця, і він нікому не мав права виказувати її.
— Мене послали в розвідку, а ваш офіцер хотів зробити з мене шпигуна.
— Та я не думав… Не знав… Не передбачав… Не здогадався… — виправдовувався, затинаючись від хвилювання, офіцер.