— Не висовуйтесь, поручик іде! — чулося раз-пораз.
Матіуш почувався таким утомленим і розбитим, ніби принаймні в п'яти боях побував. Хотілося спати, але заважало свербіння; вийти на свіже повітря не можна, а у вагоні задушливо.
— Знаєте, чому ми так довго стоїмо? — запитав один солдат, веселий, жвавий парубок, який завжди приносив свіжі новини.
— Мабуть, міст підірваний або дороги пошкоджені.
— Мости наші охороняють — будь здоровий!
— Значить, вугілля не вистачило, не розрахували, скільки треба буде.
— Може, диверсанти паровоз зіпсували?
— Ось і ні! Усі ешелони затримані, бо королівський потяг має проїхати.
— А хто ж, хай йому біс, у ньому їде? Чи не Матіуш, наш король?
— Лише його там не вистачало.
— Не нашого розуму це справа. Король знає, що робить.
— Тепер королі на війну не їздять.
— Інші не їздять, а Матіуш якраз міг поїхати, — вирвалося в Матіуша, хоча Фелек смикнув його за рукав.
— Усі королі хороші. Може, у давнину інакше було.
— Звідки ми знаємо, як було за старих часів? Теж, мабуть, лежали під периною і тремтіли, тільки ніхто цього не пам'ятає, ось і вигадують усякі небилиці.
— А навіщо їм брехати?
— Тоді скажи: кого більше загинуло на війні — королів чи солдатів?
— Король один, а солдатів багато.
— А тобі одного мало? І з ним клопотів не оббирешся.
Матіуш не вірив своїм вухам. Значить, це брехня, ніби народ, особливо солдати, люблять його? Ще вчора він гадав, що інкогніто необхідне, бо від надміру добрих почуттів йому можуть заподіяти тілесні ушкодження, а сьогодні зрозумів: якби знали солдати, хто він, то це не викликало б у них жодного захоплення.
Дивно: солдати їдуть битися за короля, якого не люблять.
Найбільше Матіуш боявся, щоб не почали лаяти його батька. Та ні, його навіть похвалили:
— Покійний король не любив війни. Сам у бій не ліз і народ не гнав на смерть.
У Матіуша відлягло від серця. Приємно почути добре слово про батька.
— Що королеві робити на війні? Засне на землі і розчхається. І блохи його заїдять. А від запаху солдатських шинелей голова розболиться. Дуже шкіра в них ніжна, і нюх делікатний.
Матіуш, у всьому любив справедливість, тому про себе погодився з ними. Дійсно, поспав учора на землі, а сьогодні з носа тече, голова болить і свербить усе тіло.
— Поїхали! — раптом хтось крикнув.
Потяг рушив і почав набирати швидкість. І так завжди: скаже хтось — потяг, мовляв, простоїть довго, а він несподівано рушить. Солдати заскакували на ходу, а деякі відставали від свого ешелону.
— Напевно, учать нас не ловити ґав, — здогадався хтось.
Під'їхали до великої станції. Так і є: чекають прибуття якоїсь важливої персони. На пероні прапори, почесна варта, панії в білих сукнях, двоє діточок із величезними букетами.
— Королівським потягом на фронт їде сам військовий міністр.
Ешелон відвели на запасну колію, і там він простояв усю ніч. Матіуш спав, як убитий. Голодний, змучений, засмучений, хлопчик спав без сновидінь.
Удосвіта наказали мити й чистити вагони. Поручик за всім наглядав і всюди пхав свого носа.
— Треба, хлопці, заховати вас, а то скандал буде.
1 ось на час прибирання Матіуша з Фелеком прилаштували в убогій будці стрілочника. Дружина стрілочника, жінка жаліслива, заголосила, заойкала: їй щиро було шкода хлопчиськ. Крім того, її розбирала цікавість. "У дітей швидше, мабуть, щось вивідаєш", — думала вона.
— Ох, дітки, дітки!.. Хто жене вас на війну? Сиділи б краще вдома та до школи ходили. Звідки ви? Куди їдете?
— Добра хазяєчка, — похмуро відповів Фелек, — батько наш, сержант, виїжджаючи на війну, сказав на прощання: "У доброго солдата ноги — щоб крокувати, руки — щоб рушницю тримати, очі — дивитися, вуха — слухати, а язик — аби його за зубами тримати, поки їх ложка із солдатською юшкою не розтискає. Рушниця в солдатських руках — захист, а балакучий язик — ворог, який цілий взвод погубити може". Звідки ми їдемо — військова таємниця. Ми нічого не знаємо й не скажемо.
Стрілочниця від здивування рот роззявила.
— Скажіть на милість: дитя, а міркує, як дорослий. І правильно робите, дітки. Шпигунів нині, як собак нерізаних. Напне на себе мундир — не відрізниш від нашого — і шастає серед війська. Випитає все, винюхає — і гайда до своїх.
Вона перейнялася до них такою пошаною, що не тільки чаєм напоїла, але ще й ковбаси дала.
Матіушу сніданок видався особливо смачним, бо перед сніданком йому вдалося як слід помитися.
— Королівський потяг! Королівський потяг! — почувся крик.
Фелек із Матіушем по драбині залізли на дах хліва, щоб краще бачити.
— Їде, їде!..
Пасажирський поїзд, виблискуючи великими дзеркальними вікнами, підійшов до перону. Оркестр заграв державний гімн. У вікні промайнуло добре знайоме Матіушу обличчя військового міністра.
На мить їхні погляди зустрілися. Матіуш здригнувся і швидко відвернувся, злякавшись, що міністр може його впізнати.
Та марно. Міністрові, зайнятому важливими державними справами, було не до хлопчиськ, які, стоячи на даху хліва, витріщалися на королівський потяг, — це по-перше. По-друге, коли з'ясувалося, що Матіуш зник, канцлер велів тримати це в суворій таємниці, і військового міністра проводжав на вокзал підставний Матіуш. Але про це йтиметься далі.
А поки що повернімося до військового міністра. Міністр закордонних справ велів йому приготуватися до війни з одним королем, а їх виявилося троє.
Було над чим поламати голову. Легко сказати: "Іди й бийся!" А як битися, коли відразу три держави війну оголосили. Розіб'єш одного або, припустимо, двох, а третій все одно тебе здолає.
"Солдатів, мабуть, вистачить, — міркував міністр, — а ось рушниць замало, гармат і одягу теж недостатньо".
І ось йому прийшов на думку геніальний план: напасти раптово на одного противника, захопити трофеї, а потім ударити на іншого.
Почесна варта. Квіти. Музика. Видовище не з приємних для короля, що стояв на даху хліва.
"Усе це по праву повинно призначатися мені", — подумав Матіуш.
Але, як хлопчик справедливий, він тут же осмикнув себе:
"Звичайно, іти перед строєм почесної варти під звуки урочистого маршу, віддавати честь, отримувати букети — безперечно, приємно. Але чи можна командувати військом, не знаючи географії?"