А що таке сумління? Чи не найголовніший це чоловічок, який знає, що можна робити, а чого не можна. Та всі інші його слухають, як учні — вчителя. А коли не слухають, людцна здійснює погані вчинки. Якщо це так, тоді зрозуміло, чому одна й та сама людина може вчиняти то добре, то погано".
Іноді Матіушу здається, ніби в голові в нього йде справжній бій. Одні перемагають, інші зазнають поразки. Схоже, там теж є свої міністри й військо. А найголовніша думка — як матка в бджолиному вулику: бджоли перелітають із квітки на квітку, так і думки — передаються від однієї людини іншій. Матіушу, наприклад, передалися деякі думки міністрів, лорда Пакса, батькові й мамині, бабусині і прадідусеві.
Сидить Матіуш на березі, кидає у воду камінчики, а думки, як бджоли, рояться в голові. І здається Матіушу, що він на уроці, тільки не один у нього вчитель, а тисяча або мільйон. Але ніхто один одного не перебиває, всі говорять по черзі, і першим відгукується той, хто потрібніший.
Може, жодних чоловічків і немає, просто Матіуш вигадав їх, щоб було цікаво.
Набридне дивитися на море, Матіуш іде в ліс — до мурашника. Сяде на пеньок і спостерігає за мурашками. Це також дуже цікаво. Кине шматочок кори і дивиться, як мурашка його в мурашник тягне. А то візьме обережно мурашку і посадить на руку; той метушиться, втекти хоче. Матіуш підніме палець, а мурашка думає, що це гора. Перебирає лапками-гачками, бігає туди-сюди по долоні й уявляє, ніби десятки верст зробила.
А то винесе Матіуш клітку з канаркою, повісить на гілку, відчинить дверцята й чекає, що вона робитиме. Канарки, які на волі, не розуміють, про що співає канарка-в'язень, і не люблять її. Одного дня Матіуш випустив свою канарку, вони накинулися на неї і ледь не заклювували. А йому здавалося, що між ними немає жодної різниці: і його жовта, і ті також. І співають однаково. Але, мабуть, є різниця, якщо вони не визнають її.
Канарка в клітці стриб-стриб із жердинки на жердинку і співає. А вільні канарки слухають і щось щебечуть у відповідь. Підлетить канарка-в'язень до відчинених дверцят, покрутить голівкою, защебече — немов радиться, як бути. Змахне крильцями, от-от відлетить, але ні — роздумала. Інколи осміліє боягузка, випурхне з клітки, але тут же опуститься на неї зовні: боязко, видно, залишати клітку. Канарки з волі переговорюються з полонянкою, але Матіуш не розуміє пташиної мови й не знає, сваряться вони чи просто запитують, звідки вона. Чи то заздрять її позолоченій клітці, чи то сміються, що літати розучилася.
"Нічого, звикнуть, — думає Матіуш. — Моя канарка може багато чого їх навчити. І вони знають багато такого, чого вона не знає".
Скільки в природі цікавих загадок!
Збоку здається, ніби Матіуш нічого не робить. Але в нього кожна хвилина зайнята, а коли настає вечір, не хочеться спати лягати.
Увечері на небі спалахують зірки. Матіуш дивиться на них, немов уперше бачить. Невже вони такі ж великі, як наша Земля? А чи є там люди, бджоли, мухи? Людина порівняно з океаном чи Всесвітом — жалюгідна комашка. Матіуш пробував полічити зірки на небі, та збився з рахунку.
XV
ахідна частина острова, де оселився Матіуш, — гориста. Гір там, щоправда, небагато — всього чотири, і три зовсім невисокі. Між цими невисокими горами й морем розкинулася галявина. На галявині будиночок — колишня школа, у якій і живе Матіуш. Зліва галявину від моря відгороджує четверта гора, висока, — можна сказати, скеля. Біля її підніжжя — затока, у яку впадає річка, що бере початок у східній частині острова. На схід острів розширюється, і ліси там густіші. У цій непрохідній гущавині сховалися свого часу тубільці, рятуючись від лютуючого кору.
Разом із Матіушем у школі оселився наш давній знайомий, знаменитий сонько — полковник Дормесько. Його помилували, взявши до уваги колишні заслуги перед батьківщиною. Важливу роль відіграла й та обставина, що справа із втечею царственого полоненого закінчилася щасливо. Солдати, які охороняли острів і виконували різноманітну господарську роботу, жили в будинку, що належав колись заповзятливому торговцеві.
У морі неподалік від острова височіла скеля, на ній — маяк. Звідтоді, як Матіуш тут оселився, його ще жодного разу не запалювали: там щось зіпсувалося.
Раз на тиждень корабель доставляв газети, листи і провізію. Листів Матіуш отримував мало, а газет він не читав. І часу немає, і бажання.
Для чого новини, коли обсіли думки, які необхідно обдумати. Матіуш вирішив почати нове життя, але, щоб знову не наробити помилок, треба розібратися у своїх вчинках. А в голові — повна нерозбериха. Чоловічки-думки зовсім некеровані, роблять, що хочуть. Засинають і прокидаються будь-коли, кудись зникають із голови і знову несподівано з'являються. Б'ються один з одним, а з якого приводу — невідомо. Чим більше Матіуш думає, тим більше заплутується.
"Ну, добре, королем я не хочу бути. А ким же я буду? Адже не можна все життя кидати камінчики у воду і спостерігати за мурашками! Якщо у в'язниці я прогулювався двором і рахував кроки, то чому тепер не можу лічити зірки й камінці? Але тоді я був полоненим і хотів утекти. А тепер?"
У Матіуша з'явилося бажання знову втекти, але куди й навіщо, він не знав.
А не знав, тому що в голові в нього — хаос. То беруть верх веселі чоловічки, починають колобродити, і Матіуш радіє, сам не знаючи чому. То перемагають скиглії, і Матіуш сумує: згадує, що він сирота, і на очі навертаються сльози. То охоплює тривога, немов ось-ось щось станеться.
І все робиться якось саме собою, не з його волі.
Наприклад, він дуже любить купатися в морі. Але буває так: вийде на берег, почне роздягатися, і раптом зникає бажання лізти у воду. Чому? Може, вітер чи вода холодна? Нічого подібного, сонце світить, як учора, але сам Матіуш інший.
Або ще от. Любить Матіуш веслувати. Сяде в човен, наляже на весла — раз-два, і чим важче рукам, тим приємніше, тим краще. А наступного дня погляне на човен, і дивно йому, як це він учора міг із таким захопленням веслувати. Була б мета, варто було б докладати зусиль, а крутитися на одному місці смішно й безглуздо. А то був такий випадок. Зловив Матіуш рибу, і раптом пожалів її. Хто, власне, дав йому право ображати її? А якби риба зловила його на гачок і тягнула в море?