У школах вирішили збирати гроші на пам'ятник Матіушу.
У столицю Матіуша надійшло сімнадцять тисяч телеграм.
Висловлюємо глибоке співчуття з приводу важкої втрати, що огорнула всю країну.
Відчуття гордості за свого короля має служити вам втіхою в нещасті.
Ваш король отримав найбільшу перемогу: він підкорив серця людей усього світу.
Добре б, висловився хтось, для увічнення пам'яті Матіуша здійснити хоч би одну з його реформ. Надати, наприклад, дітям свободу, за яку юний король боровся упродовж усього свого короткого життя. "Дурниця і безглуздість! — заперечили йому. — Якщо дітям дати свободу, вони від радості на головах ходитимуть, і вийде, ніби вони в захваті від смерті Матіуша. А куди ж це годиться!"
XXVII
рокує Матіуш по шосе, тримає путь у рідну сторононьку. Але на душі в нього невесело: був над головою дах, був шматок хліба, а тепер він знову сам на білому світі. У в'язниці важко, слів немає, але ж хіба думки про майбутнє не важчі за кошик з вугіллям? А працювати все одно треба, задарма їсти хліб не годиться, навіть якщо дадуть. І ховатися доведеться, щоб не було більше через нього воєн. Зупинився Матіуш і записав у своєму щоденнику:
Життя — це неволя.
І ніби спростовуючи його слова, заспівав соловейко. Притулився Матіуш до тину й заслухався.
"Чому люди не схожі на птахів?"
Зайшов Матіуш у придорожню харчевню, підкріпився й рушив далі. "Піду пішки", — вирішив він. Грошей на їжу вистачить, якщо втрачати економно, їхати потягом не хотілося. Йому здавалося, що король-вигнанець повинен повертатися у свою вітчизну пішки й босим. І думається в дорозі добре. Напевно, бджілки-думки від ходьби гойдаються і швидше пурхають.
Проходячи через маленьке містечко, Матіуш прочитав у газеті повідомлення про свою смерть.
"От і прекрасно. Принаймні шукати не будуть".
Попутники, як повелося, заговорюють із ним, хтось трохи підвезе, коли по дорозі. Усякий бачить: нетутешній. Але Матіуш відповідав на запитання неохоче:
— Сирота. У рідні краї йду.
Брехати він не любить, тому від надто цікавих відмахується так:
— Це довга історія.
От нарешті й рідна земля. Опустився король-вигнанець на коліна й поцілував землю: чи то вітав її, чи то вибачення просив.
— Звідки йдеш? — зупинив його прикордонник.
— Здалеку!
— Куди путь тримаєш?
— Додому.
— А де твій дім?
— Де дім? Не знаю.
— Документи є?
Матіуш пригадав, що наглядач забезпечив його про всяк випадок фальшивим папірцем, і показав прикордонникові.
— Син тюремного наглядача?
— Ні, — посміхнувшись, сказав Матіуш, — син короля.
— Ого! Знатного ти роду! Ну, йди!
Прикордонник, звичайно, не повірив. Але Матіушу це байдуже. Він смертельно втомився. Думки — бджілки мовчать, не підказують, як бути, куди йти. А ноги самі несуть його до столиці. Матіуша мучить голод, сили покидають.
Фотографія королеви (крім нього, мабуть, ніхто й не здогадається, що це королева) пожовкла, пом'ялась, мушля, камінчик, чорний, як вугілля, шматочок цукру, огризок олівця та зошит, куди він записує заповітні думки, — от і все його багатство.
Щоб не померти з голоду, довелося найнятися в пастухи.
Назвався Марцинеком і став пасти двох корів. Корови звикли до нього. І люди теж звикли й полюбили його.
Хлопчик тихий, слухняний, ввічливий. І личко сумне, а найсумніше, коли він посміхається. Поглянеш, і плакати хочеться.
— По очах видно, зазнав хлопчина горя.
Мороз, дощ, град, спека, а йому все байдуже: пасе своїх корів. І жодного разу не побіг із хлопцями в ліс по суниці, ожину, чорниці. Жодного разу його корова не зайшла в чуже поле, не понівечила чужі посіви.
Але по-справжньому оцінили його селяни, коли на село напала якась дивна хвороба: два дні пропасниця трясе, кістки ломить, хоч криком кричи, у голові шумить, груди розриваються від кашлю. А потім — слабкість, ноги підкошуються.
Хто тиждень у ліжку лежить, а хто більше. Один Матіуш на ногах. Усім допоможе, нікому не відмовить, і будь-яка справа в руках у нього йде на лад.
Селяни поважають людей сильних, витривалих: "На вигляд малоросток, а виявляється — двожильний!"
Господарі, у яких Матіуш корів пас, полюбили його й умовили залишитися на зиму. Він погодився.
З однолітками Матіуш мало розмовляв. Хлопчаки, відомо, народ цікавий, їм хочеться знати, хто він та звідки.
— Уявляєте, відповідати не бажає!
— Кирпу гне.
Спробували втягнути його у свою компанію:
— Гайда по груші! Садівник виїхав.
— Не піду.
— Боїшся?
— Ні, просто не хочу.
Хлопчаки втекли, залишивши на нього своїх корів. Знають, безсоромні, що він покірливий, не відмовить. Повернулися, простягають у винагороду груші:
— Бери.
— Дякую.
— Подякуєш, коли покуштуєш. Не хочеш? Чому?
— Тому що крадені.
"Раз не сам бере, — думають хлопці, — значить, донесе". Але він не наябедничав.
— Ти груші крав, шибенику? — грізно запитує його садівник.
— Ні.
— А хто крав, знаєш?
— Знаю, але не скажу.
— Бач, який фрукт!.. Моя вам порада: не спускайте очей із цього волоцюги. У тихому болоті чорти водяться.
Садівник спересердя грюкнув дверима й пішов.
— Мені піти? — боязко запитує Матіуш, а в самого серце йокнуло: раптом проженуть.
— Хіба тобі у нас погано?
— Добре, але садівник на мене розсердився. Як би у вас неприємностей не було через мене.
— А ти не упирайся. Коли бачив, хто крав, скажи.
Матіуш сумно посміхнувся: то хіба розповіси все, що він бачив.
Настала зима.
— Можна мені в школу ходити?
— Іди, якщо приймуть. Узимку роботи мало.
І Матіуш пішов до школи.
— Приблуда в школу йде!.. Волоцюга йде в школу!.. Жебрак учитися захотів!.. — з криком біжать за ним хлопці.
Матіуш не знає шкільних порядків: входить з усіма в клас, сідає за парту.
— Це моє місце, я завжди тут сиджу.
І за яку б парту Матіуш не сів, звідусіль його женуть і сміються. Потіху влаштували.
— А вчителька тебе записала?
— Ні.
Матіуш стоїть біля стіни, а хлопчаки довкола обступили.
— От дурень! Ну і стій стовпом. Поглянемо, що вчителька скаже..
Продзвенів дзвоник. Усі сіли за парти й чекають.
Входить вчителька:
— А ти хто?
— Марцинек.
— Навіщо прийшов?
— Учитися.
Хлопці покотилися зо сміху, а вчителька спохмурніла.
— Хто його сюди привів?
— Ніхто. Сам прийшов. Улітку корів на вигоні пас.