Відвідини маяка теж повинні змінитися. Досі виходило, ніби він приїжджає лише для того, щоб привезти дітям гостинці.
Не встигнеш вилізти з човна, як Ала запускає обидві руки до кишені й вигрібає цукерки. Ало стоїть збоку і мовчки чекає. Забравши все, що призначалося для неї і для брата, Ала вимагала:
— Ще! Дай ще!
Було неприємне відчуття, ніби дарунків дуже мало, але безлюдний острів не столиця, де хіба що пташиного молока не вистачало.
Виходить, діти чекали не його, а дарунків. І з порожніми руками він міг би взагалі не приїжджати.
І Матіуш вирішив займатися з дітьми. Ало він навчить читати й писати. А ось як бути з Алою? Картинки, які він привозить, швидко їй набридають, і вона вимагає нових.
Матіуш пригадав, що, коли він був маленький, мама будувала з ним палаци з кубиків, з піску чи глини, робила йому садки з квітів і листя й розповідала дивні казки. А ще малювала. Мамині ілюстрації йому подобалися більше, ніж у книжках: вони були зрозуміліші. Мама гралася з ним у піжмурки, співала пісень. Багато цікавого вигадувала вона, але що саме, Матіуш забув. Адже це було так давно!
Отже, щоб учити малюків, треба самому дуже багато знати. З Ало йому буде значно легше.
Так і сталося. Ало швидко навчився читати. Напише олівцем: "пес", "пісок", "Петро", "перо" — і прочитає. З арифметикою справи пішли ще краще: Ало незабаром уже лічив до ста, і Матіуш міг грати з ним у лото й доміно.
Лише з Алою біда! Завше вона їм заважала. Сядуть вони грати в доміно, і вона суне першу, яка потрапить їй до рук, кісточку, а якщо їй не дозволити, — сердиться.
— Дивись, Ала, — каже їй Матіуш, — ось тут одна крапочка, а тут — п'ять. Знайди таку ж і поклади.
У Али є кісточка і з однією крапкою, і з п'ятьма, але вона хапає ту, де дві двійки, кладе і ще сперечається, що так правильно.
— Дивись, — терпляче пояснює Матіуш, — адже тут дві крапочки. Ну полічи сама: одна і одна — дві.
— Одна, дві, — як папуга, повторює Ала, а потім ні з того ні з сього розсердиться й розкидає все. — Матіуш поганий, Ало поганий. Ала піде до діда.
І біжить скаржитися, що її ображають.
Ще гірше було, коли вони грали в лото. Їй неодмінно хочеться виграти, але як це зробити, вона не розуміє. Ало вигукує, наприклад, "чотирнадцять", а її це ніби не стосується. Добре, якщо вона хоч один раз правильно закриє. Ато їй набридне, вона розставить фішки абияк і кричить, що виграла.
З малюванням справи йшли трохи краще. Даси їй аркуш паперу, вона швидко-швидко нашкрябає щось і кричить: "Готово! Дай ще!" А от палички і кружечки ніяк не хоче малювати.
Хлопчикам доводилося ховатися від неї, але на голій скелі нелегко знайти затишне місце. Траплялося, Матіуш втрачав самовладання.
Швидко бігати Ала не вміла: побіжить, гепнеться і пхикає. Найбільше вона любила, коли Матіуш їй щось розповідав. Вирячить очі, рота роззявить — думає, бідолаха, так буде зрозуміліше.
А Матіуш розмовляє з нею, як зі своєю канаркою. Так, так, не дивуйтеся, Матіуш часто розмовляв із канаркою. Посадить її на палець і запитує, чи пам'ятає вона королеву, короля, палац у столиці, Стасика, Оленку, Клу-Клу. А канарка схилить набік голівку, ніби хоче сказати, що пам'ятає. Інколи у відповідь защебече або заспіває. Але розуміє вона Магіуша чи ні, невідомо.
З канаркою розмовляє він приблизно так:
— Зараз поміняю тобі воду, насиплю свіжого пісочку, і знову в тебе буде чистенько. Салату свіженького дам.
А з Алою так:
— Ала витре носик і він знову буде чистий. Зараз Ала дасть мені олівчик, я намалюю маяк, і в нас вийде красива картинка. Ала віднесе її дідусеві. Ала хороша дівчинка, і дідусь зрадіє. Дідусь скаже: "Ала гарна дівчинка, Ала принесла дідусеві картинку".
І так без кінця одне й те саме. Але Ала уважно слухає й не перебиває — видно, їй це не набридає.
"У малят теж мають бути права, — думає Матіуш. — Але як зробити, щоб їм було весело і водночас вони не заважали старшим гратися чи робити уроки?"
Тепер зрозуміло, чому короля Пафнутія і взагалі дорослих дратують діти. Напевно, вони їм заважають, як малята — дітям дорослішим. І дорослі вважають дітей безглуздими.
Може, Ала, як канарка, розуміє щось і знає, лише висловитися не вміє. Матіуш забув, про що він думав, коли був маленький, тому й не розуміє Алу.
Адже Ала не завжди вередує. Інколи вона принишкне, втупиться своїми очицями кудись удалину й зітхає. Ато вчепиться в руку Матіуша, довго, пильно дивиться йому в очі і важко зітхає. Або здригнеться раптом усім тілом, ніби від переляку. Буває, що віддає Матіушу свої іграшки. Віддає й примовляє: "На, на, на!" Роздасть усе, розведе руками й радісно вигукне: "У Али нічого немає! Нічого немає!" І ну веселитися: ляскає в долоні, стрибає, регоче.
"Маленькі діти схожі на звіряток", — записав Матіуш у щоденнику.
Добре, що в нього є можливість спостерігати за маленькою дівчинкою. У притулку варто було йому підійти до малят, як старші хлопці піднімали його на сміх, образливо жартували і якоюсь безглуздою витівкою переривали гру. Вважалося, лише дурень може панькатися з малечею.
Зате тут, на безлюдному острові, Матіушу ніхто не заважає робити, що заманеться.
Одне лише його непокоїть: адже діти різні й не всі схожі на Алу. Під час війни їх роту розмістили в селі, по чотири-п'ять осіб у хаті. У будинку, де Матіуш прожив два тижні, був маленький хлопчик — ровесник Али. Але яким він був тихим! Сидить, бувало, цілими днями біля печі, дивиться широко розплющеними очима і мовчить, рідко-рідко щось пробелькоче. І ніколи не пхикав, не плутався під ногами, не приставав, і личко в нього було сумне-сумне. Матіуш тоді ще подумав: "Напевно, у Сумного короля було в дитинстві таке обличчя".
У притулку діти теж були різні: тихоні, у яких вічно очі на мокрому місці, і крикуни, яким не боляче, але вони навмисне видавлюють із себе сльози й ревуть, ябеди й забіяки. Якось Матіуш побачив, як б'ються двоє хлопчаків. "Зовсім як на війні. Буває, б'ються двоє хлопців, а буває — цілі народи. І тоді, напевно, ті, хто не бере участі у війні, теж стоять осторонь і сміються".
Які різні, несхожі люди на світі! І скільки треба знати про них, про речі, про різні явища. Мабуть, дорослі королі й ті не знають усього. Тому так важко бути реформатором.