— Слухай, мудрець,— перебив його король,— це зовсім не мудра історія, бо як же можна замінити матеріальну різнорідність однорідністю того, чого немає? Хіба ж одне й те саме — скеля й будинок? А власне, відсутність скелі може набути такої ж форми, як і відсутність будинку, а тоді одне й друге стає ніби одне й те саме.
— Але ж, пане,— пробував боронитися мудрець,— бувають різні види порожнечі...
— Побачимо,— сказав король,— що буде, коли за моїм наказом тобі зітнуть голову: чи її відсутність стане присутністю, як ти гадаєш? — І монарх бридко зареготався й дав знак катам.
— Володарю! — волав мудрець уже в сталевих лабетах.— Ти хотів розвеселитися, а моя історія викликала в тебе сміх, тож, згідно з твоєю обіцянкою, даруй мені життя!
— Ні, то я сам себе розвеселив,— мовив король.— Хіба що ти пристанеш на мою пропозицію: якщо добровільно погодишся на страту, твоя згода розвеселить мене, і тоді я погоджуся з твоєю думкою.
— Я згоден! — гукнув мудрець.
— Ну, то рубайте йому голову, коли він сам про те просить! — оголосив король.
— Але ж, пане, я погодився для того, щоб мене не вбивали...
— Якщо ти погоджуєшся, то тебе треба стратити,— пояснив король.— А якщо не погоджуєшся, то це означає, що ти не розвеселив мене, і тебе знову-таки треба стратити...
— Ні, ні, не треба! — зарепетував мудрець.— Якщо я погоджуся, то ти, розвеселившись, маєш подарувати мені життя, а якщо я не погоджуся...
— Досить! — відрубав король.— Кате, роби своє діло!
Блиснув меч, і голова мудреця впала додолу.
За хвилину по мертвій мовчанці озвався другий мудрець:
— Володарю й пане! Найчуднішим з усіх зоряних племен є, безперечно, плем'я Поліонтів, або ж Багатунів, яких називають іще Многістами. Кожен з них, хоч і має лише один тулуб, але що більше в нього ніг, то вищий він рангом. Щодо їхніх голів, то в них вони різні для різних випадків: кожна посада здобувається в них з відповідною головою, убогі родини мають тільки по одній голові на всіх, а багачі збирають у скарбницях різні голови, на всілякі випадки: у них є голови на ранок і на вечір, стратегічні — на випадок війни, швидкісні — коли кудись поспішають, а також голови холодно-розсудливі, запальні, жагучі, весільні, голови для кохання й для жалоби, одне слово, вони екіпіровані на будь-який випадок, що може статись у житті.
— І це все? — спитав король.
— Ні, пане! — відповів мудрець, почуваючи, що йому стає млосно.— Багатуни називалися так ще й тому, що всі вони приєднані до свого володаря, та ще й у такий спосіб, що в разі, коли більшість із них визнала б дії короля шкідливими для загального добра, король утратив би цілісність і розсипався б на шматочки...
— Дуже тривіальна оповідка, можна навіть сказати, що загрозлива для короля! — мовив понуро Глобарес.— Та коли вже ти, мудрець, так багато говорив про голови, то, може, відповіси мені: накажу я відтяти тобі голову чи ні?
"Якщо я скажу, що накаже,— швидко зміркував мудрець,— то він так і зробить, бо лихий на мене. А якщо я скажу, що не накаже, то здивую його, і він змушений буде відпустити мене, як обіцяв". І мудрець відповів:
— Ні, пане, не накажеш!
— Ти помилився,— проголосив король.— Кате, виконуй свій обов'язок!
— Але ж, володарю! — заволав мудрець уже в катових лабетах.— Хіба мої слова не здивували тебе? Хіба ти не сподівався почути від мене, що мені треба відтяти голову?
— Твої слова не здивували мене,— заперечив король.— Бо вони були продиктовані страхом, який виказувало твоє обличчя. Досить! Рубайте!
І, брязнувши, покотилася голова другого мудреця.
Третій, найстарший з мудреців, байдужісінько спостерігав усе. І коли король уже від нього зажадав дивовижної розповіді, він промовив:
— Владарю! Я міг би розповісти тобі справді дивовижну історію, але не зроблю цього. Бо для мене важливіше зостатися щирим, аніж здивувати тебе. Я примушу тебе стратити мене, не ховаючись за машкарою цієї забави, а в спосіб, властивий твоїй натурі, яка, хоч і кровожерна, а не наважується чинити такі любі тобі вбивства, не заховавшись за маскою фальшу. Ти хотів повбивати нас у такий спосіб, щоб потім казали, нібито король позбувся дурнів, котрих завдяки їхнім посадам називали мудрецями. Та мені йдеться про те, щоб бути правдивим, і тому я мовчатиму.
— Е, ні, в такому разі я не віддам тебе зараз до рук ката,— сказав король.— Мені дуже хочеться чогось незвичайного. Ти хотів мене розгнівити, та я зумію приборкати свій гнів. Кажу тобі, говори, й урятуєш, можливо, не тільки себе. Те, що ти розповідатимеш, може навіть межувати з образою моєї королівської величності, чого, зрештою, ти вже допустився, але тепер образа має бути такою страхітливою, щоб це робило вже її лестощами, а лестощі знову ж таки через свою надмірність оберталися на зневагу! Спробуй-но одним махом, воднораз звеличити й принизити свого короля!
Запала тиша, порушувана лише нерішучими порухами, то присутні ніби пробували, як міцно тримаються ще їхні голови на плечах.
Третій мудрець, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він мовив:
— О королю! Я вдовольню твоє бажання, і поясню, чому. Я зроблю це заради всіх, хто тут присутній, для себе, але й для тебе, аби нащадки не сказали, що був колись король, який з примхи знищив у країні мудрість. І навіть якщо в цю хвилину так воно і є, якщо твоя забаганка по суті нічогісінько не варта, моя справа — надати їй вартості, зробити з неї щось значне і стале — тому я й говоритиму.
— Ну, годі вже, старий, цього вступу, бо він знову ж таки скидається на образу моєї величності й аж ніяк не схожий на лестощі,— розгнівався король.— Кажи!
— Королю, ти зловживаєш владою! — відрубав мудрець.— Проте твої зловживання ніщо проти тих, що їх чинив твій давно померлий і забутий предок, який, до речі, був засновником династії Епаридів. Твій прапрапрадід Алегорик так само зловживав монаршою владою. Глянь, прошу тебе, на оте нічне склепіння неба, що його видно в горішніх вікнах цієї зали, і ти побачиш те найбільше зловживання, якого допустився твій предок.
Король поглянув на небо, чисте й засіяне зірками, а старий мудрець неквапливо провадив далі:
— Дивись і слухай! Все, що існує в світі, може стати предметом для глуму. Проти сміху ніщо не встоїть, бо ж відомо, що дехто може глузувати навіть з королівської величності. Сміх поціляє в трони й держави. Сміються одні люди з інших або із самих себе. Бувало й таке, що висміювали те, чого ніколи не існувало,— адже сміялися навіть з міфічних богів. Навіть дуже поважні, навіть трагічні явища обертаються на посміх. Згадаймо хоча б цвинтарний гумор, глузування з небіжчиків та й самої смерті. Та зрештою глузування не стримало своїх нападів і проти небесних тіл. Візьмімо хоча б сонце та місяць. Місяць виставляють як худющого хитруна з рогатою шапкою блазня і випнутим як серп підборіддям; сонце — як череватого статечного гладуна, оточеного розкошланим німбом. Однак, хоча за предмет глузів правлять як царство життя, так і царство смерті, як малі речі, так і великі, проте є щось, чого досі ніхто не наважився висміяти. До того ж це не щось таке, чого можна не помітити, бо ж ідеться про все, що існує, тобто про сам Космос. А коли ти, королю, задумаєшся над цим, то побачиш, який смішний той Космос...