— То він вижив? — нетерпляче спитав Понтій.
— Я не можу цього стверджувати напевне, увечері він ще був там, але на ранок кудись подівся з берега Чорного озера. І вночі туди точно ніхто не приходив. Згодом міщуки подейкували, нібито хтось тієї ночі бачив у небі великого дракона, який вилітав з Міста.
— Але ж Крив не міг знати про це, — сказав Гаврик, — він же писав записку раніше.
— Не міг, однак був переконаний, що без вогнедишних драконів Нарита не перемогти.
— Ти хочеш сказати, що ми мусимо якимось чином зробити драконів знову вогнедишними?
— Я думаю, це хотів сказати й Крив.
— Але як повернути їм силу? — спитав Гаврик.
— Поки що ми цього не знаємо, але повинні дізнатися, якщо хочемо подолати ворога. Та найперше — нам слід знайти відлетенців.
— Але, шановний, чому ми не можемо взяти в союзники місцевих драконів? — поцікавився пугач.
— По-перше, нам самим якнайшвидше необхідно втікати з Міста, а по-друге, дорогою матимемо час на корисне читання щоденника й на складання хоч якогось плану дій.
— А по-третє, — сором’язливо опустивши додолу очі, додала Джульєтта, — нам би згодилася допомога Спарта.
— То я так розумію, шановні мої, ми вирушаємо на Північ?
Усі перезирнулись і рішуче вигукнули в один голос:
— На Північ!
А Гаврик додав:
— І хай начувається Нарит!
Привал у лісі
Над Містом тільки-тільки загорався наступний день, а Гаврик і його новий товариш Шмигун, осідлавши Джульєтту, вже долали важкі кілометри довгої й незвіданої путі. Понтій летів своїм ходом. Час від часу пугач сідав на спину дракониці, щоб перепочити.
— Ну, шановні мої, літати наввипередки з драконами — це не та справа, задля якої я вилупився з яйця й потрапив у обійми світу, — бурчав пугач, летячи позаду Джульєтти. — Я провидець. Моя місія — передбачати й застерігати незрячих і нерозумних.
— У такому разі, — кинув Шмигун, — може, ти скажеш, скільки мені ще без черевика доведеться нидіти?
— Раз плюнути, — пхикнув Понтій. — Зараз я лише заплющу очі, щоб "увімкнулося" третє око…
Пугач заплющив очі й на ходу почав щось бурмотіти.
— Зараз… зараз… Астрал… Венера в Плутоні… бачу… ось-ось… Ти знову одягнеш на ногу черевика, коли знімеш його з шиї…
Бац! У Понтія засвітилося в очах. Джульєтта зненацька загальмувала, і ясновидець, у якого очі були замружені, втаранився прямо дракониці у хвіст. Третє око чомусь не сповістило пугача про таку несподівану перепону.
— З якої шиї? — скептично скривився лепрехун. — У мене на шиї, крім брунькатої бородавки, нічого немає. Як це черевик може бути на шиї? І взагалі, я ж загубив його десь біля замку…
— Не знаю, — знітився Понтій, — там, у видінні, була ще якась одна деталь, але ж якби я не вклепався в Джульєттин зад…
— Не в зад, а в хвіст! — поправила пугача дракониця.
— Ай справді, Джульєтто, чому це ти пригальмувала? — спитав Гаврик.
— Бо тим часом, поки дехто вмикав третє око, я ледь не залишилася з одним.
— А що сталося з другим? — поцікавився Шмигун.
— Туди щось влетіло, — пояснила дракониця. — Я через сльози майже нічого не бачу, доведеться приземлитися.
Джульєтта почала знижуватися.
Друзі були вже далеко від Міста й саме летіли над Співучим лісом.
Це був невеликий лісок на тисяч зо п’ять дерев, які називалися співунами. Дерева особливі: ані крони, ані листя вони не мали. З боків товстого стовбура росло по три-чотири гілки, а верхівку кожного співуна вінчали величезні м’ясисті губи. Майже цілий рік на кострубатих гілках родили пляшковидні плоди. Коли вони дозрівали, з одного, тоншого, кінця вистрілював у небо (щось на кшталт корка з шампанського) так званий козирок, і одразу ж із горлянки плоду бризкав помаранчевою піною якийсь грайливий напій. Тієї ж миті гілка вигиналася й підносила фрукт-пляшку прямісінько до губ дерева, а коли в плодові не лишалося й краплинки, жбурляла спорожнілу посудину абикуди.
Після цього починалися співи. Дерева співали голосно й душевно. Зрідка хором, але найчастіше — кожне свою пісню. Музичні смаки співунів були настільки розмаїтими, що дійти якоїсь згоди у виборі спільної пісні їм було важко.
Ось і тепер над лісом, сплітаючись у нечувану какофонію, лунало пару сотень нових і не дуже хітів. Проте найголосніше волало якесь завзяте дерево: "Мусі-пусі, мусі-пусі, міленькій мой!.."
Джульєтта вибрала для приземлення простору галявину, вільну від дерев. Обабіч деяких співунів, край галявини, височіли чималі глиняні пагорби. В кожному з них була кругла діра — чи то нора, чи то печера.
З лівого ока Джульєтти струмком лилися сльози.
— Не рюмсай, зараз я подивлюся, що там з твоїм оком, — засокотав Понтій, пурхаючи кругом дракониці.
Він зазирнув Джульєтті в постраждале око.
— Ого, там якась пташечка! От бідолаха!
— Та то ж твоє відображення в оці, Понтію, — сказала Джульєтта.
— А то я не впізнав би себе, — сказав Пугач. — Там є ще хтось, шановна моя, і він, по-моєму, тоне в твоїх сльозах.
— То витягни його звідти! — стурбовано скрикнула Джульєта. — Мені тільки потопельників ув очах не вистачало.
— Гребися, гребися, друже! Зараз я тебе порятую, — сказав Понтій і, відтягнувши нижню повіку злощасного ока, вхопив за лапки потопельника та щосили смиконув до себе.
— Слава Вігору! Дякую, — полегшено зітхнула Джульєтта, коли пугач нарешті видалив з її ока… Кого б ви думали? Горобця! Так, звичайного сірого горобійка, яких є повно скрізь, де можна що-небудь подзьобати або досхочу поцвірінькати.
Він був мокрий від сліз, скуйовджений, спантеличений, але живий. Усі з цікавістю схилилися над горобцем, розглядаючи його.
— Чого вирячилися? — не вельми ґречно цвірінькнув той, спльовуючи на землю Джульєттині сльози. — Горобця не бачили?
— Такого нахабного — ще ні, — сказав Гаврик. — Мало того, що Джульєтті ледь око не вибив, то ще й грубіяниш.
— А я, між іншим, тебе з того світу витяг… — заходився стидати горобця Понтій.
— Він має на увазі моє ліве око, — пояснила Джульєтта.
— Пробач, Джульєтто, ти ж не образилася? — запопадливо спитав Понтій.
— Та ні, — покрутила головою дракониця, — ти ж таки мені допоміг.
— Так от, — Понтій знову звернувся до горобчика, — можна було б мені й подякувати за порятунок.