Карнавал був, як завжди, веселим та яскравим. У повітрі літали різнокольорові кульові блискавки, поміж ними шугали відьмаки, слідами від реактивних мітел виписуючи в небі святкові гасла на кшталт: "Хай живе Гільдія чарівників" або "Місто. Чари. Хмарень". Дітвора просто об'їдалася безкоштовним морозивом з кропив’яним наповнювачем, солодкою ватою та конопляними коржиками.
То тут, то там міщуки влаштовували веселі поєдинки з так званої скульптури мармиз. Ці змагання виглядали так: двоє чарівників ставали один супроти одного й почергово насилали на супротивника закляття, які змінювали його обличчя. В дуелянтів після кожного наступного заклинання з’являлись якісь нові елементи чи риси обличчя: наприклад, свиняче рило, моржеві бивні, слонячі вуха чи оленячі роги… Фантазія чарівників була безмежною, і після семи-восьми заклинань на них просто неможливо було дивитися без голосного реготу. Перемагав у поєдинку той, хто перетворював обличчя супротивника на мармизу, смішнішу за свою. Суддями були глядачі, які безпомилково визначали переможця силою свого сміху.
Після закінчення дуелі чари знімалися й чарівники мирно розходилися при своїх звичайних обличчях.
Під вечір розпочався парад Оберегів. Він супроводжувався неймовірно красивим феєрверком. Саламандри знаються на цій справі. їхня піротехнічна майстерня "Нічні жар-птиці" підготували до карнавалу небачене вогняне шоу.
Все сталося раптово. Обереги вмить зникли з подушок, на яких їх несли представники кожного чарівного народу. На очах у тисяч міщуків Вогняний Ключ смаргів, Срібна Троянда сквідів, Кубок із Часом блотів і Смарагдова Книга буків розчинилися в повітрі.
Не встигли приголомшені учасники карнавалу отямитися й збагнути, чи це відбулося за сценарієм Гільдії, чи сталося щось нечувано жахливе, як над площею залунав пекельний регіт Нарита. Сам чаклун ширяв над головами мешканців Міста, тримаючи в оберемку всі магічні Обереги.
— Я візьму це собі! — закричав він. — Це буде справедливою винагородою за десять років очікування та сюсюкання з усіма вами! Та віднині я — єдиний на все Місто, хто володіє магією справжньої сили. І тепер тут буду правити я. Ви станете моїми рабами або помрете! Ха-ха-ха-а!!!
Нарит зробився напівпрозорим і зник, як дим, розсіяний поривом вітру.
Чаклун мав рацію: разом зі священними Оберегами чарівники втратили майже всю свою магічну силу. Тепер злий Нарит увібрав у себе могутність смаргів, блотів, сквидів і… І все.
Смарагдова Книга буків, украдена Наритом, була несправжньою.
На Північ
У прохолодне черево печери почав поволі пробиватися несміливий світанок.
З'аврик закрив щоденника та обвів поглядом присутніх.
— Ну, що ви на це скажете?
— Я не можу повірити, що садівники-блоти колись були могутніми чарівниками, — сказала Джульєтта. — По-моєму, крім чорнобривців, бузку та фруктових дерев, їх ніколи нічого у світі не турбувало.
— А от зі смаргами мені все зрозуміло, — мовив Понтій. — Вони так геніально жебракують, що я завжди знав: тут не обходиться без магії.
— Що не кажіть, а Нарит змінив Місто, — зітхнув Шмигун. — І не на краще.
— І Гаврик, судячи з записки Крива, повинен повернути все на свої місця.
— От тільки як? — ніяково знизав плечима той. — Я ж просто малий бука. Та й ніколи мені, на роботу вже пора.
— Яка робота? — здивовано глянула на товариша Джульєтта. — А ти не подумав, що після цієї ночі нас, можливо, вже звільнено?
— Хто ж доставлятиме Наритові смолу? Тим паче, що на сьогодні він наказав роздобути аж два відра…
— Чекай, — насторожився Шмигун, — ти кажеш, два відра замість одного?
— Так, два.
— Ну два, а що тут такого? — втрутився Понтій. — Мабуть, він вирішив трохи поправитися.
— Та ні, — закрутив головою лепрехун, — давайте поміркуємо логічно. Магічна смола підживлює сили чаклуна, так?
— Так, — кивнули Гаврик, Джульєтта й Понтій, нічого не розуміючи.
— Отже, від сьогоднішнього дня Наритові знадобилася подвійна норма смоли…
— Ну… — перезирнулися бука, дракониця й пугач.
— Вам не видається дивним, що це сталося саме сьо-го-дні?
— Не мороч нам пір’я, — не витримав Понтій, — кажи вже, що це за день такий сьогодні? Як на мене, звичайний сьомий день вогненя, і клямка…
— Отож-бо й воно: сьоме вогненя — день, коли офіційно скінчилася війна драконів, день, коли я отримав від короля буків щоденника, день, коли Крив наклав на Нарита Закляття підсвідомості. — випалив Шмигун. — Усе це трапилося в такий же день, як нинішній, але триста років тому.
— Тобто, — здогадався Гаврик, — сьогодні почало діяти Закляття підсвідомості?
— Саме так.
— То ось чому Крив просив починати боротьбу саме через триста років, — сказала Джульєтта. — Останній удар короля, очевидно, позбавив Нарита його сили.
— От тільки на скільки? — міркував Шмигун. — Можливо, в нас не так і багато часу.
— Найгірше, — понурив голову Гаврик, — я й гадки не маю, що мушу робити. За що мені така морока?
— Пам’ятаєш, — несміливо мовила Джульєтта, — у записці Крив радив почати з драконів?
— А що це означає? З яких драконів? Що з ними робити?
— Кажете, з драконів? — спитав Шмигун.
— Так, — кивнув бука, — в кінці записки Крив підказав, що боротьбу слід починати з драконів. Але що ж він мав на увазі?
— Розумієте, — сказав лепрехун, — Нарит недаремно позбавив драконів вогнедишності: чаклун боявся їх. Проте одразу ж, коли почалося винищення драконів, деякі з них не захотіли воювати. Вони вирішили, що розумніше буде просто залишити Місто й пошукати щастя в чужих краях.
— То вони зрадили Спарта? — сповненим обурення голосом вигукнула Джульєтта.
— Не зовсім так, — заперечив Шмигун і похукав на босу ногу, яка, мабуть, замерзла. — Вони просто не любили вирішувати суперечки за допомогою сили, хоча й не були боягузами. Заздалегідь чесно попередивши про це Спарта, дракони-від— летенці — так їх потім стали називати — якось вирушили на Північ шукати спокійнішого життя. Туди, можливо, пізніше подався і сам Спарт.
— Як Спарт?!! — стріпнулася Джульєтта. — Він же загинув…
— Хто його зна. Того знаменного дня моєї зустрічі з Кривом, сховавши щоденника, я ще раз повернувся до Чорного озера. На березі вже не було короля буків. Ніхто не знає, що з ним зробив Нарит і його песиголовці. А от Спарта вони залишили помирати. Ніхто б не вижив, отримавши такі страшні ушкодження і втративши стільки крові… Ніхто… Крім Спарта.