— Дожився! — сів на хвіст Понтій.
— Узагалі-то, — опирався лепрехун, — я ніколи не хроплю. Ну, хіба що… В мене вчора був важкий день.
— Пусте, друже, не переймайся. — Бука поплескав Шмигуна по плечу. — Нехай краще Понтій розкаже нам про свої успіхи.
— Нічого розказувати, — понурив голову пугач. — Немає ніяких успіхів.
— Що, Джульєтта залишилася в Долині? — стривожився Гаврик.
— Та ні. Я не знайшов її.
— Як так? — спитав Петяка.
— Я заблукав. Хотів подалі обминути Курячий вулкан із тими, хай їм грець, курми, та й заблукав. Насилу назад дорогу знайшов. Я думав, що Джульєтта випередила мене й уже приєдналася до вас.
— От тобі й маєш, — засмутився Гаврик. — Ні Джульєтти, ні Книги, ні нового короля буків.
— До речі! — раптом наче ожив Понтій. — Про Книгу. Я зараз летів над озером, і в одному місці смола видалася мені не чорною, як скрізь, а зеленкуватою. Гадаю, через Книгу. Вона там.
— А що з того? — буркнув Шмигун. — Все одно ми не зможемо її дістати.
— Є ідея! — зненацька вигукнув Гаврик. — Але тобі, Понтію, доведеться ризикнути.
— Я готовий, — завзято стріпнувся пугач з думкою поновити своє добре ім’я, заплямоване невдалими пошуками Джульєтти. Гаврик швидко пояснив птахові, що слід робити.
Над спокійним ранковим плесом озера було навдивовижу ясно. Звичний синюватий туман не кублився понад смолою. Її не розтривожена вітром, гладенька поверхня з висоти польоту здавалася твердою.
Понтій набрав повні груди повітря і каменем ринув донизу.
Озеро ніби цього й чекало, а його вдаваний спокій був звичайною хитрістю холоднокровного мисливця. Так рослина росичка безпечним і навіть привабливим виглядом заманює свою здобич — мух, щоб слушної миті стулити ненажерливу пастку.
Озеро вкрилося пухирями й вистрелило.
Понтію було несолодко. Він метався з боку в бік поміж смертоносними струменями й бризками смоли. Варто було схибити хоча б на сантиметр, і пугача було б збито.
Але він настирливо провокував озеро на нові й нові постріли, намагаючись кружляти там, де здіймалася велика зеленувата смоляна бульбашка.
Вона росла й росла, стаючи схожою на гігантський кавун, та чомусь ніяк не могла дозріти й вистрелити в небо, як решта пухирів.
Та ось нарешті зелений пухир переповнився й вибухнув. Із нього простісінько в напрямку Понтія вирвався потужний зеленкуватий струмінь. Він ніс щось сліпучо-зелене.
Це була Смарагдова Книга буків.
Понтій не мав права схибити. Він на льоту схопив Книгу і з останніх сил піднявся на недосяжну для озера висоту.
З берега друзі вітали пугача переможними вигуками.
Приземлившись, Понтій віддав Оберіг Гаврикові. Всі збуджено оточили буку. Та не встигли друзі роздивитися такий дорогоцінний і жаданий скарб, як почули злорадне гарчання.
Озирнувшись, вони ледь не зомліли: довкола було безліч песиголовців.
В'язень Карликової вежі
— Вас наказано привести до замку, — виступив наперед один з песиголовців.
Шмигун упізнав у ньому собакоголового, що разом зі Стрілкою був на його допиті в Місячній вежі. Це був Білка — напарник старшого паплюжника, який загинув учора від вибуху печерного помідора.
— Ідіть за нами, — гаркнув Білка.
Гаврик похапцем запхнув Смарагдову Книгу за пазуху.
Зовсібіч оточені грізними конвоїрами, Шмигун і Гаврик попленталися в Місто. Понтій сидів на плечі в буки, а Петяка — у Шмигуна.
— Нас не помилує Нарит, — бідкався на вухо Гаврикові Понтій. — Може, варто добровільно віддати йому Книгу й сподіватися, що чаклун залишить нас живими?
— Ти думаєш, що верзеш?! — обурився бука. — Це тепер, коли до мети залишилось якихось півкроку. Коли ми знаємо, де ув’язнено Крива…
— Крива?.. — отетерів пугач.
— Мовчати! — гарикнув Білка й замахнувся на Понтія всіяною гострими шипами булавою.
— Вже мовчу, мовчу, — осікся пугач і затулив дзьоба крилом.
— Геліус сказав нам, що Крив живий, — пошепки пояснив Гаврик.
— Але ж люд — зрадник, — ще тихіше мовив Понтій.
— Він дуже змінився за останніх триста років.
— Стуліть пельки! — знову ревнув песиголовець. — Бо я зараз же розтрощу вам писки!
Гаврик умить замовк.
Далі полонені йшли, наче води в роти понабирали. Процесія увійшла до Міста.
Поодинокі міщуки, що траплялися на вулицях, скоса позирали на чудернацьку компанію. В їхніх поглядах можна було прочитати цікавість, співчуття або байдужість, але найчастіше — страх. Перехожі воліли якнайшвидше сховатися в будівлях чи за рогом, аби не потрапляти на очі Наритовим воякам.
Невдовзі песиголовці підвели своїх бранців до замку.
Лишалося тільки перейти через міст над широким бездонним ровом і увійти в браму, через яку бука з Петякою вчора вночі залишили Наритів замок. З кожним кроком полонені дедалі більше відчували себе приреченими. Чекати порятунку не було звідки.
Та раптом тролі, що вартували біля воріт, якось дивно заметушилися. Вони кидалися від щойно відчинених воріт до мосту, з жахом тицяючи дубцями в небо.
Песиголовці, бука, лепрехун, пугач і горобчик — усі задерли голови вгору, аби побачити, що ж так стурбувало тролів. А подивитися було на що: всеньке небо над ними заполонили дракони!
Їх було щонайменше сотні дві, а на чолі летіли, хто б ви думали, — Джульєтта і Спарт!
Очманілі песиголовці й оком не встигли кліпнути, як Джульєтта схопила за одяг Шмигуна з Гавриком і закинула собі на спину. Понтій і Петяка зринули в небо за ними.
— З поверненням, Джульєтточко! — заволав щасливий Гаврик.
— Я дуже рада вас знову бачити! — відповіла не менш щаслива дракониця.
— Ти таки вмовила драконів! — гукнув бука.
— А ти чекав чогось іншого?
Раптом над замком де не взялася сила-силенна мітлетунів. Це була славнозвісна Блискавична Ескадра.
Дракони відреагували миттєво: сотні вогняних струменів умить знесли багатьох відьмаків з їхніх мітел.
— Кульгавий Колобок! — аж зіщулився від несподіванки Понтій.
— Нам потрібно потрапити до Карликової вежі! — гукнув подрузі Гаврик.
— Спарте! — крикнула Джульєтта. — Ми спускаємося в замок!
— Будь обережною! — підняв догори лапу Спарт. — А ми тут самі впораємось!
Джульєтта почала знижуватися, дорогою поливаючи вогнем розгублених від неочікуваного відпору відьмаків.
Ворота тролі так і не зачинили. Дракониця без труднощів потрапила до замку.