Увечері, коли дракони з почестями спалювали тіла загиблих товаришів, Геліус несподівано з’явився в таборі. Він був увесь у синцях, волосся на голові скуйовдилося й злиплося від запеченої крові, до того ж люд накульгував на одну ногу. Він підійшов до тіла свого дракона Трума й попрощався.
Одразу ж після обряду спалювання, коли душі загиблих драконів-воїнів приєдналися до небесного війська Вігора, я кинувся розпитувати Геліуса, що ж з ним трапилося в замку. Люд був виснаженим, але розповів про свої поневіряння.
Нарит вчинив Геліусу допит. Песиголовці прив’язали полоненого до колони в одній із замкових зал і час від часу лупцювали, коли той відмовлявся говорити. Чаклун хотів знати, де я зберігаю Смарагдову Книгу.
На щастя, ніхто, крім мене й Спарта, нічого не знав про справжній Оберіг буків. Я й тепер не сказав Геліусові нічого зайвого. Хоча не думаю, що Геліус що-небудь розповів би ворогу. Проте… Чи витримав би люд тортури?
Нічого не витягши з полоненого, Нарит пообіцяв йому вишукане катування після вечері.
Катування не відбулося. Геліус якось піддурив вартового троля й утік із замку.
Перед сном ми лікували легкопоранених драконів: перебинтовували їхні рани, напували виготовленим мною протиотрутним зіллям та силовідновлювальними краплями. Геліус допоміг Спиртові перев’язати подряпину на хвості.
Це був виснажливий і важкий день.
30042 рік після замулення Джерел. Вогнень. День 2-й.
Це якесь божевілля! Ще зоря не зійшла, як на табір було вчинено раптовий напад.
Я зіскочив з ліжка з першими ударами сполохобитного дзвона. Спросоння довго не міг знайти свій одяг. Він чомусь виявився не там, де я його залишив звечора. Я вискочив надвір.
Над табором роїлася хмара відьмаків. Дракони не встигали набирати висоту — й тут-таки ставали легкою здобиччю мітлетунів. Але чому вони підпускають ворога так близько до себе? Чому ще й досі не підсмажили й не перетворили на вугілля жодного відьмака?
— Ми зневогнені! — яструбом упав з неба Спарт, мало не збивши мене з ніг, хоча міг і зовсім розчавити. — Гайда на спину! Треба забиратися звідси, доки нас усіх не знищили! Жоден дракон не може дихати вогнем! Це кінець!..
Я прожогом кинувся в шатро й дістав з-під подушки Смарагдову Книгу. "Драконів зневогнено… — гарячково думав я. — Але ж як? Щоб здійснити потрібне заклинання, слід мати частину тіла Хранителя драконів, відтяту від нього живого. Спарт не потрапляв у полон, він тут. І, здається, у нього все на місці…
Так і не знайшовши відповіді на купу запитань, я стрибнув на спину Спартові.
— Потрібно знайти Геліуса! — крикнув я.
— Його немає в таборі! — відповів дракон, оглянувши з висоти все навколо. — Немає ні серед живих, ані серед мертвих.
— Але ж… — Я зрозумів, що Геліус сам пішов із табору. Пішов під покровом ночі. Як це роблять злодії або зрадники.
Одразу стало зрозумілим, чому мої речі в шатрі були не на місці. Хтось щось шукав. І цей хтось, мабуть, — Геліус, а це щось, — вочевидь, Смарагдова Книга.
Жалюгідна дещиця драконів, які врятувалися, разом зі Спартом втекла далеко за Місто. Можливо, це кінець війни драконів…
"Ущипніть мене…"
Гаврик спав неспокійно. Цілу ніч йому снилося, нібито він — мисливська ковбаска і його смажать на рожні над кратером вулкана велетенські голодні вогнедишні кури. Йому страшенно пекло все тіло. Над ранок біль став нестерпним, і бука прокинувся.
Тіло й справді несамовито пекло. Вчора його гаки добряче підсмажили, і на шкірі буки поздималося чимало опікових пухирів.
— Кляті квочки, — бурчав Гаврик, дістаючи з наплічника настояну на травах спеціальну мазь.
Він сів понад самою водою й заходився мастити найболючіші місця.
— Доброго ранку, — підійшла до Гаврика Джульєтта, яка вже теж прокинулась.
— Спасибі, — кинув Гаврик, скрегочучи зубами від болю.
— Подмухати? — співчутливо запитала дракониця.
— Дмухни, дмухни — гірше не буде, — зітхнув бука.
Джульєтта дмухнула…
— Ой-ой-ой!!! — заволав Гаврик, обійнятий полум’ям, і стрибнув у річку. — Ти!.. Ти це зумисне зробила?! — накинувся бука на отетерілу драконицю, вилазячи з води. — Га?
— Це… це… не я, — не знала що й сказати Джульєтта. — Тобто… невже це я?
— Не придурюйся, я сам бачив. Курей тут, слава Книзі, немає, а з-поміж нас тільки ти одна — вогнедишна.
— Але ж я не вогнедишна! — опиралася Джульєтта.
— Не вогнедишна, — погодився Гаврик. — Чекай, то ти ввесь цей час приховувала, що вмієш вергати вогонь?
— Кажу ж тобі, — сердилася дракониця, — я-не-вмію-дихати-вогнем!
— По-твоєму, це не ти зараз хотіла мене підсмажити? Аякже! Вчора не досмажили Гаврика оті квочки, то сьогодні вірна подруга вирішила довести справу до кінця! Правильно, я ж учора не доготувався!..
— Що за гам без бійки? — бадьоро запитав Понтій, який щойно підійшов.
Гаврик з Джульєттою зчинили такий лемент, що спати неподалік було просто неможливо, тому всі почали поволі прокидатися.
— Це все вона, — мокрий як хлющ бука тицьнув пальцем у Джульєтту.
— Що, облила тебе водою, коли ти спав? — засміявся Понтій. — Молодця, Джульєтто, хвацький жарт.
— Нічого шкіритися, вона дихнула на мене вогнем.
— Пу-гу-гу-у-у!!! — аж зайшовся сміхом Понтій. — То у вас сьогодні ранок жартів! Ану, утніть іще щось.
— Я не жартую, — закипав Гаврик, — це правда!
— Шановний, хіба ти гадаєш, що провидець не здатен відрізнити жарт від брехні?
— А ти попроси Джульєтту, нехай дихне на тебе, — запропонував бука, — побачиш.
— І дихну, — рішуче сказала Джульєтта.
— Ну то дихни, — наполягав Гаврик.
— Думаєш, не дихну? Ще й як дихну!
— Тобі це сподобається, — запевнив пугача бука.
Джульєтта набрала повні груди повітря…
— Зажди-зажди, Джульєтточко, — злякано засокотав Понтій, — навіщо на мене дихати? Я щойно уклав пір’ячко, я ж буду геть скуйовдженим.
— Навряд чи, — кинув Гаврик, — швидше навпаки.
— Не треба на мене, дихни ось на цю вільху, — задкуючи, запропонував Джульєтті пугач.
— Ху-у-ух-х-х! — Дракониця випустила потужний струмінь повітря — і вільха вмить спалахнула.
— Некепсько… — присвиснув Шмигун, що разом із Петякою теж надійшов на гам суперечки.
— Ущипніть мене, мабуть, я сплю, — збентежено промовила Джульєтта й винувато прикрила рота лапою.