Коріолан

Страница 6 из 9

Уильям Шекспир

Примітки

Трагедія була вперше надрукована in folio 1623 p. E. K. Чемберс відносить п'єсу до 1607-1608 pp. Точних відомостей про час її написання не збереглось. Датування грунтується на аналізі стилю і метричної системи п'єси. Приводом до її написання могли бути народні заворушення, що спалахнули у травні 1607 р. в графстві Нортгемптон. Джерело фабули трагедії — біографія Коріолана в "Порівняльних життєписах" Плутарха.

П'єса завершує "римську трилогію" Шекспіра ("Юлій Цезар", "Антоній і Клеопатра", "Коріолан"). Крім спільності сюжетного джерела, часу й місця дії, ці твори об'єднує особлива соціологічна напруженість провідного конфлікту. Героя римських трагедій завжди зображено в його численних суспільних зв'язках, проблема самореалізації для нього неминуче пов'язана з активною оцінкою існуючої суспільної структури. У боротьбі з утверджуваним "принципом цезаризму" зазнає трагічної поразки Брут, віднайти втрачену цілісність в умовах ворожої йому дійсності Риму часів Октавія намагається Антоній, гине Коріолан, вступивши у нерозв'язний конфлікт з Римською державою. При цілковитій внутрішній неповторності кожна з римських трагедій варіює схожу сюжетну колізію: особистість і неадекватне їй суспільство. Об'єднує п'єси єдине відчуття поступального руху часу, відрізняє — різне співвідношення особистого і суспільного в провідному конфлікті трагедій. [681]

Для Друта, протагоніста "Юлія Цезаря"-, який іще не втратив внутрішньої цілісності, .суспільне і є особисте. В "Аит.онії і Клеопатрі" єдність розпадається, особиста j .суспільна сфери :буттл героя вступають у складну, а часом і антагоністичну взаємодію. У "Каріолані", здавалося б, Шекепір знову звертається до досвіду першої римської трагедії. Для Коріолапа, як і для Бр'ута, єдино можлива форма активності — дія в ім'я Риму, його кредо — воїнська доблесть, яку герой сприймає і як пристрасть, і як обов'язок римлянина. Проте єдність ця позірна: у ній відсутній той критерій суспільного блага, яким керувався у своїх діях Брут. Усі свої героїчні діяння Кай Марцій вершить власне не в ім'я Риму, а заради дотримання абстрактного кодексу воїнської честі й слави. Суспільне втрачає для героя —самоцішисть, поглинається особистим, індивідуальним.

Трагічна помилка Коріолана полягає в тому, що він сам цього не усвідомлює. Герой переконаний, що саме він є носієм справжньої римської доблесті, адже всі його подвиги здійснені безкорисливо. Героя не приваблюють пі влада (Коріо-лан аж ніяк не прагне стати консулом), ні багата здобич (герой відмовляється від запропонованих Коміиієм скарбів). Кай Марцій справді зовсім не здатний па розрахунок, лицемірство. Він цілком щиро вірить, що краща нагорода для нього рани, які він дістав у битвах в ім'я Риму. Не сумнівається Коріолан і в тому, що сенс його існування в служінні суспільству. Поведінка римлян, які прирікають Коріолана на вигнання, сприймається героєм насамперед як зрада, заперетошя етики доблесті, що становить саму суть його світосприйняття. Зіткнення з реальністю призводить Коріолапа, як і інших гереїв Шекспірових трагедій, до всеосяжної кризи усталеної системи світосприйняття, а згодом до вибуху пристрасті-обурення. Проте, сценічний шлях Отелло, короля Ліра завершувався здобуттям нового знання про світ. Драматична функція образу Коріолана трохи інша.

Герой протягом усієї дії існує в обмеженому просторі своїіх власних уявлень. Моральний максималізм, сконцентрованість персонажа на самому собі виключають для нього можливість іоб^єктивного пізнання навколишнього світу. Коріолан з самото початку розвитку конфлікту армречений на самотність. Між ним і його оточенням немає і не .може бути взаєморозуміння. Мененій і Коміцій радять протагоністу відмовитися від своїх переконань, сприймаючи їх як негативні риси характеру. Ворожий Коріоланова ніарод Риму. ^Навіть мати Кая Марція Волумнія, найближча з усіх до хероя, н,е .завжди ^схвалює його ригоризм. Для неї, як і для Коріолана, синова "лава дорожча за життя. Зневажає горда патриціанка і римський плебс. Героїня-плоть від плоті .патріщіапського Риму. У своїх діях Волумдія керується не .абстрактними умовиводами, а тверезим розрахунком. Вона не відкидає матеріальних іЗиаків слави, умовляючи Коріолана стати консулом. Певна Волумлія і того, ,шо :саме /Коріолан зможе приборкати чернь, врятувати міс/то від впливу —трибуни в. Ті любов до Риму соціально (конкретна. Саме в цьому образі традиційна лая-риціанська доблесть знаходить найпослідовніше втілення.

Плуха,рх пояснював вади іКоріол-ана лрорахунками у його вихованні, а достоїнства— мого власною природою. Сшавяевий вродженої величі ш протагоніст Шек-сніра. Образ Коріолана немовби виліплений драматургом за законами античного [682] мистецтва, його постать вражає суворою монументальністю І монолітністю. Неначе бог війни Марс, з'являється звитяжний Коріолан перед глядачем у батальних сценах. На його обличчі кров ворогів, у руках меч — незмінний атрибут героя. Війна — найбільш адекватна сфера самовияву індивідуальності Коріолана.

Буття Коріолана-воїна позбавлене внутрішньої конфліктності. Проте, тільки-но протагоніст виходить за. рамки епічної ситуації, гармонія одразу ж щезає.. Виникає відчуття невідповідності героя тим подіям" що відбуваються навколо нього, і ця невідповідність, часом набирає навіть гротескного, характеру. Протагоніст раз у раз мусить діяти, всупереч своїм прагненням. Проти власної волі Коріолан згоджується стати консулом, покірний волі Волумнії з'являється перед римськими плебеями в сцені суду тощо. Цікава в цьому плані сцена бесіди Коріолана і виборців. Згідно з. давньою традицією герой повинен просити голосу громадян, показуючи їм шрами,, одержані, ним у битвах за Рим. Ця ситуація неприйнятна для Коріолана, суперечить його етичному кодексу. Герой намагається, зняти суперечність, позбавивши сцену виборів серйозності. Епізод набуває характеру "театру в театрі".

Сцени "обрання, на престол" часто вирішувалися Шекспіром саме в цьому ключі (напр., відповідна сцена в "Річарді III"). Проте завжди протагоніст, який інсценував своє обрання,, прагнув надати події рис вірогідності. Коріолан, навпаки, своєю поведінкою всяку видимість правди руйнує. Він сміється з плебеїв, прагнучи якомога гірше виконати свою роль. Дії Річарда III. були спрямовані назовні — на народ, який герой хотів підкорити своїй волі. Римський патрицій не прагне цього, його мета — виключити будь-яку можливість взаємодії, не вийти за межі раз і назавжди ним самим обраного амплуа. Усвідомлене акторство героя вступає у конфлікт з акторством неусвідомленим, породжуючи ефект гротеску.