І надовго вмовк. Потім сказав, ніби подумав уголос: "Отак умів писати граф. Одним абзацом уїхав в аул". Мені доводилося якось читати, що у "Вирі" панує стихія народного життя. Це було написано з помітним негативним чи, сказати б, співчутливим відтінком, бо ж саме поняття "стихія" прив'язувалося до особливостей авторового обдарування. І мені пригадалося те, що не раз повторював Григорій: "Терпіть не можу книг, писаних начебто за підручником логіки Асмуса. Не твори, а нудьга. Немає прози. Стефаник, Тесленко, Чехов, Толстой так не писали. Правда, у Толстого є логічні місця у "Війні і мирі" — роздуми пораненого Волконського на Аустерліцькому бойовищі, Платон Каратаєв... Запрограмованість, нудьга".
На ті роки, коли Григорій учився в зіньківській десятирічці, припадають перші його поетичні спроби. Тим, хто не уник цього захоплення в юності чи навіть виріс потім у письменника, певно, відомо, як ставляться до "писателів" ближні, та ще в селі, де не те що шила — шевського гвіздочки в мішку не сховаєш. На них позирають, як на диваків, з них часто-густо кепкують навіть рідні.
Григорієві ж, можна сказати, пощастило. Коли в зіньківській райгазеті з'явився перший його вірш і хлопець прибіг із нею до Хтудулів, тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода. То було "визнання", дарма що домашнє, але справжнє, непідробне! Хто знає: може, батько мріяв про це, ждав цього... І можна тільки уявити, як почувався Григорій, коли втратив батька, а разом з ним і свого першого цінувальника, натхненника.
Можливо, трагедія, особиста, батькова, тому тільки й сталася, що, рядовий колгоспник і пильщик, він не схожий був на мужика або не зовсім схожий. У кожному селі є така людина чи такі люди: напівмужик-напівінтелігент. Їх одразу видно, вони впадають в око. Тоді в тих, що пильнують "нрави", виникає питання: "Чому? А чи немає тут чогось такого?.."
Спершу був жарт. Якось у неділю (не було навіть вихідних) до нашої хати завітав військовий і, змірявши тата поглядом з голови до п'ят, сказав:
"Що ж, Михайле Васильовичу, збирайтеся..."
Тато зблід і сказав матері:
"Лаштуй, Галю".
Тоді військовий зареготав, спитав "Михайла Васильовича", чи дуже він злякався, і сказав:
"Ні, ні. Поки що ні. Я зайшов, щоб ви поголили мене..."
Батько, звичайно, поголив його і навіть ні разу не врізав, і навіть руки в нього, як згадує мама, не тремтіли, тільки довго був блідий.
5Шевченко писав якось, що Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести "без моделі". Мабуть, кожний серйозний письменник теж не може написати справді художній твір без "моделі". Не писав без неї і Григорій Тютюнник. Спробував раз, коли заходився над романом про Західну Україну ("Буг шумить"), побачив, що без "моделі" його гне на вже вторований шлях, до "Поднятой целины",— і покинув. У "Вирі" ж що не пейзаж, що не характер, що не репліка — то й Шилівка, по-художницьки, безумовно, осмислена й узагальнена — як образ цілого народу.
У "Вирі" життєва модель взяла гору над літературною. Це особливо чітко видно, коли читаєш "Буг...".
Є люди, яких не годуй хлібом, а дай порозводитися про "любов до народу". Вони завжди викликають нудьгу, а частіше — посмішку, бо відомо ж, що про любов мовчать. Мені не доводилося чути від Григорія й слова на цю тему. І разом з тим я ніколи не зустрічав раніше людини, так самовіддано закоханої у свій народ, і такого знавця українського характеру — од дрібних деталей до найвищих узагальнень. (Йдеться, звичайно, не про "своє болото", "наймиліше гніздо", а про почуття культурної людини. Григорій мав, кажучи словами Чехова, талант людяності. І вроджений, і вистражданий). Треба було бачити й чути, як він розповідав і показував своїх героїв із "Виру", як глибоко знав їх і як умів через деталь — репліку, міміку, жест — розпізнавати характер. Він, по суті, перевтілювався в них, як актор. "Це ж викінчений тип! — було його улюблене резюме.— Дядько наш, Филимон — неперевершений майстер відтворювати характер, ліпити його з дрібниць, які ми навіть не помітили б. Він міг би бути гарним письменником, якби вважав папір і ручку корисним відкриттям... "
Про кого б не розповідав Григорій — Павла Гречаного, Гната Реву, Охріма Горобця і т. д.,— він сам ставав Гнатом, Павлом, Охрімом. Здавалося б, дивно, що безліч деталей, які так лягають в образ того чи того героя "Виру", лишилося поза сторінками роману. Григорій був б агати й на матеріал і саме тому не смакував його в творах, не розписував.
Найдужче ж він любив розповідати про того, хто став прообразом Павла Гречаного, і часто копіював його навіть у звичайній, "не літературній" розмові.
Жив по сусідству з Ївгою Федотівною її дядько, а Григоріїв двоюрідний дід Павло Йосипович Буденний, великий курець, добряк, вайло, мовчун і силач. Він копав колодязі, ями на кладовищі, коли хтось умре, косив, молотив, одне слово, що йому веліли, те й робив.
"Ти б мене, Їгорко, побрив",— ні сіло ні впало скаже, бувало, через тин Павло Йосипович, прозваний у селі Штавлом.
Григорій, тоді ще парубочок, лагідний, завжди охочий прислужитися, до того ж бажаючи наслідувати тата, кидається до хати, виносить бритву, ослінчик, рушник, щоб волячу шию "клієнтову" обіпнути...
"Сідайте, дядьку!" — й заходжується коло нього.
Бритва тупа, як тріска. Що не проводе по дядьковій шиї, кров слідом так і юшить. А Штавло сидить і дрімає... Грицько сяк-так доголить, якщо це слово можна вжити за такої ситуації, змиє кров холодною колодязною водою, щоб якось її зупинити...
"Вже, дядьку!"
Аж тоді Павло прокидається, солодко всміхається спросоння й каже:
"А вжье жь і брьитва в тебе, Їгорію... Вогонь! Не брьиє, а як водою змива, ня-а-а... " Він не чув болю!
Або поскладає на тин величезні руки, по-собачому покладе на них підборіддя і довго мовчки, пихкаючи цигаркою, водить очима за Григорієм, що вештається по двору. Тоді скаже, як волами повз двір проїде:
"Ня-а-а... Дай мені, синку... газети на цигарки".
"Та я ж вам дав позавчора аж п'ять! — здивовано вигукне Григорій.— Де ж ви їх діли?"
Щтавло мовчить, винувато кліпа очима й, коли вже його прохання забуто — так довго він мовчить,— скаже: