Сонце хилилося все нижче над полями, і з кожною хвилиною, що наближувала нашу зустріч, я все більше втрачав мужність. Мене почали випереджувати втомлені селяни, що поверталися з полів. Коли я ввійшов до обіднього залу, він був яскраво освітлений, всі постояльці сиділи за столами, вже подали суп, усі невимушено перемовлялись. Я зайняв єдине вільне місце і незабаром збагнув, що напроти мене сидить Медден. Це був високий, ставний чоловік, у його темному волоссі де-не-де поблискувала сивина. Карі очі світилися добротою, щира усмішка відкривала гарні зуби. Одяг, старанно доглянуті руки, голос та манери видавали в ньому справжнього [275] англійця, помітно вирізняючи з усього товариства, що зібралося за столом. Незважаючи на це, він, очевидно, почував себе тут як удома, і молодь, що гучно гомоніла довкола, явно симпатизувала йому. Його дивний сріблястий сміх звучав нервово навіть тоді, коли він сміявся щиро, і не в'язався з високою постаттю та мужнім, печальним обличчям. Протягом усього обіду цей неголосний сміх звучав постійно, мов дзвін трикутника в якомусь творі найсучаснішого французького композитора. Медден підтримував загальні веселощі не стільки власними жартами, скільки поведінкою. Видно було, що він приєднується до їхніх веселих бесід не тому, що в нього гарний настрій, а тому, що він людина доброї, чутливої душі і не звик заважати веселощам інших. Такий усміхнений смуток та вміння поводитись у товаристві ненав'язливо я помічав у старих відставних служак.
Я боявся поглянути на нього, щоб мій погляд не виказав мого невтримного хвилювання; та сталося так, що не встигли прибрати зі столу суп, як ми познайомилися дуже природно, безпосередньо. Я ковтнув "Шато Сірон" — вина, смак якого давно забув,— і, не втримавшись, вигукнув (звісно, по-англійському):
— Яка погань!
— Так-так, страхіття,— обізвався Медден і додав: — Дозвольте, я наллю вам свого. Його тут називають "шамбертен", хоча це зовсім не шамбертен, але пити його можна, чого не скажеш про всі інші вина, які тут подають.
Я не перечив — я був радий будь-якому приводові зав'язати з ним знайомство.
— Ваше прізвище, здається, Медден? — спитав я.— Мені розказав про вас мій давній приятель Стенніс, я ще встиг зустрітися з ним сьогодні вранці.
— Дуже прикро, що він поїхав,— зауважив Медден.— Серед цих парубійків я відчуваю себе справжнім дідом.
— Моє прізвище Додд,— відрекомендувався я.
— Я знаю,— відповів він.— Мені сказала мадам Сірон.
— Яз Сан-Франціско, колишній компаньйон фірми "Пінкертон і Додд".
— Квартал Монтана, якщо не помиляюсь?
— Саме так.
Ми не дивились один на одного, але я помітив, що він нервово качає кульки з хліба.
— Мені подобається оця ваша картина,— сказав я.— Передній план важкуватий, але лагуна виписана прегарно. [276]
— Кому ж це знати, як не вам,— погодився він.
— Так, я дещо розумію у... цій картині,— ухильно мовив я.
Запала довга мовчанка.
— Ви, здається, знаєте людину на прізвище Беллерс, чи не так? — озвався нарешті Медден.
— О! — вигукнув я.— То ви дістали листа від доктора Бркварта?
— Сьогодні вранці,— відповів він.
— Ну, з Беллерсом поспішати нікуди,— сказав я.— Це досить довга історія і досить безглузда, однак, гадаю я, нам є про що поговорити. Але чи не краще зачекати, поки ми залишимось на самоті?
— Я згоден,— відповів Медден.— Хоч і не всі молодики розуміють англійську, проте нам буде зручніше у мене в майстерні. За ваше здоров'я, Додде!
Отак незвично й несподівано познайомився я з Картью в товаристві тридцяти з лишком студентів-художників та напудрених панночок у халатах; велетень Сірон передавав тарілки над нашими головами, а його галасливі сини підносили нові страви.
— Ще одне запитання,— сказав я.— Ви впізнали мій голос?
— Ваш голос? — здивувався він.— А як я можу його впізнати? Я ніколи не чув його, адже ми з вами досі не зустрічались.
— І все ж до цієї нашої зустрічі ми з вами один раз розмовляли. Я поставив вам запитання, на яке ви не відповіли і яке з того часу я не раз ставив самому собі, маючи на це дуже вагомі причини.
Картью раптом зблід.
— О боже! То це ви тоді телефонували? — вигукнув він.
Я кивнув головою.
— Так-так...— суворо мовив він.— Тільки дуже великодушна людина здатна вибачити вам. Скільки ночей я не спав! Ті слова, почуті з трубки, відтоді свистять мені в вухах, як вітер в замковій шпарині. "Хто це був? Що це могло означати?" Мені здається, вони завдали мені більше страждань, ніж...— Він замовк і похмуро глянув на мене.— Хоча мене мало б непокоїти зовсім інше,— додав він і неквапливо допив вино.
— Очевидно, нас обох прирекла доля зводити з розуму один одного загадками,— відказав я.— Мені часом здавалося, що у мене ось-ось голова розколеться... [277]
Картью засміявся своїм дивним смішком.
— Однак є люди, для яких ця справа ще таємничіша,— зауважив він.— Вони взагалі нічого не зрозуміли.
— Це ви про кого? — здивованр спитав я.
— Про судновласників,— відповів він.
— Ай справді! — погодився я.— А я про це й не подумав. Як же вони це пояснили?
— А ніяк,— відповів Картью.— Все, що трапилось,— непоясненне. Судновласники були небагаті, й вони об'єдналися в невеликий синдикат. Один із них тепер їздить у кареті, і про нього кажуть, що йому пальця в рот не клади,— він іще стане фінансовим верховодою. Другий на отриманий прибуток купив невеличку віллу. Але вони обидва геть спантеличені, а зустрічаючись, бояться глянути один одному в очі, як авгури.
Коли ми пообідали, Картью повів мене через вулицю до себе. Колишню майстерню Массона не можна було впізнати. На стінах висіли гобелени, кілька гарних гравюр, а також пречудові полотна пензля Руссо, Уїстлера, розкішний Кром, і навіть, як поклявся господар (я вірю йому), оригінал Тіціана. В кімнаті стояли зручні англійські крісла, кілька американських гойдалок і вишуканий письмовий стіл. На підносі стояли пляшки спиртного та содова вода, а у кутку за ледь піднятою портьєрою, я помітив складане ліжко та чималу ванну. Така кімната в селі Барбізоні вражала приїжджого не менше, ніж дива печери графа Монте-Крісто.
— Ну,— мовив Картью,— тут нас "ніхто не потурбує. Сідайте і, коли ваша ласка, розкажіть вашу історію.