Я ввійшов. За столом у брудному закуточку сидів Джім. В його зовнішності й одязі сталися разючі зміни: на ньому був витертий костюм, обличчя — хворобливо-бліде. Він, який раніше цілоденно гарцював у своїй конторі, мов добрий кінь на пасовищі, тепер сидів, байдуже втупившись у стовпчики цифр, і ліниво гриз ручку, часом тяжко зітхаючи. Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле каяття. Як я й провіщав у розмові з Нейрсом, я безжально картав себе. Я повернувся додому, зберігши свою честь, а мій хворий друг позбавлений такого необхідного йому відпочинку, догляду, харчування. І, як Фальстаф, я запитав себе, щоб таке честь у нашому житті, і, як Фальстаф, відповів собі, що честь — це пусте повітря![230]
__ Джіме! — гукнув я нарешті.
— Лаудене! — вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.
За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.
— Друже мій нещасний! — мовив я.
— Слава богу, нарешті ти повернувся! — схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.
— Я не привіз тобі втішних новин, Джіме...
— Ти приїхав, і кращої новини мені не треба,— відповів він.— Як мені не вистачало тебе, Лаудене!
— Я не зміг зробити того, про що ти писав мені,— сказав я, стишивши голос.— Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг...
— Кинь! — зупинив мене Джім.— Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя,— о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі — сама великодушність, воістину — одкровення боже!
-— Я радий за тебе,— сказав я.— Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.
— Отже, "Летючий шквал" підвів нас? — зітхнув Джім.— Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.
— Підвів — не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня,— звернув я на інше.— Як із банкрутством?
— Тобі поталанило, що тебе тут не було,— відповів він, похитуючи головою.— Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В "Оксіденталі" написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій — що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на "Летючий шквал"... Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.
"Ще б пак ти зрозумів!.." — подумав я, а вголос сказав:
— Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось? [231]
— Ну, про це ми ще поговоримо,— сказав Джім, раптом сполошившись.— Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче — адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.
Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про "Летючий шквал". Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.
— Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! — мило усміхалася вона.— І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! — додала вона грайливо.— Він таки упадав коло острів'янок, чи не так?
Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.
— Ну, ви ніколи не викажете товариша! — так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.
Мене зворушило її щире вітання. Вона була невимовно прекрасна, коли простягла мені обидві руки, підсунула стілець і вийняла з серванту бляшанку мого улюбленого тютюну та пачку першорядного цигаркового паперу, який я вживаю завжди.
— Бачите, містере Лаудене,— вигукнула Меймі,— ви не заскочили нас зненацька! Усе це куплене ще в день вашого відплиття.
Було видно, що вона з самого початку задумала влаштувати мені приємну зустріч, однак ту щирість, що так тепліла в її словах, я завдячував, як з'ясувалося згодом, капітанові Нейрсу. Він — чого я довіку йому не забуду! — незважаючи на брак часу, все ж знайшов хвилину, аби навідати Меймі й найпохвальнішими словами оповістити про мої завзяті пошуки на "Летючому шквалі". Однак вона ні словом не прохопилася про його відвідини, аж поки я сам, на її вимогу, не розказав про наше плавання.
— А капітан Нейрс розповідав куди мальовничіше! — вигукнула Меймі, коли я змовк.— Від вас же я видобула єдиний новий факт: ваша скромність варта вашої мужності.
Я палко намагався переконати її, що вона помиляється.
— І не старайтесь,— заперечила Меймі,— я розумію, щоб таке геройство. Коли я дізналась, як ви працювали [232] вдень і вночі, наче простий матрос, натираючи криваві мозолі й ламаючи нігті, і як ви підбадьорювали капітана: "Вище голову!" (здається, він сказав саме так) — під час бурі, коли той і сам налякався, і як ви тримались, коли вам загрожував жахливий бунт (тут Нейрс зважив за потрібне вмочити свій пензель у землетруси та затемнення сонця), і як ви робили все це, хоча б частково, задля Джіма й мене... Коли я довідалась про все це, то відчула, що годі знайти нам слова для подяки й захоплення.
— Меймі! — вигукнув я.— Не кажіть про подяку! Це слово зайве між друзями. Ми з Джімом ділились достатком, а тепер ділитимемось бідністю. Ми зробили все, на що спромоглися, більше нема про що говорити. Тепер мені слід підшукати роботу, а вам з Джімом — добре відпочити десь у лісі; Джімові це конче потрібно.
— Джім не може брати у вас гроші, містере Лауден,— заперечила Меймі.
— Як це не може? — обурився я.— Він повинен узяти! Чи я сам свого часу не брав у нього?
Незабаром з'явився сам Джім і, ще не знявши капелюха, завів мову на прокляту тему.
— Лаудене,— сказав він,— ось ми і всі разом. З денними турботами покінчено, попереду в нас весь вечір, тож починай свою оповідь.
— Спочатку поговорімо про справи,— мовив я, намагаючись — уже вкотре! — придумати хоч яке-небудь пристойне виправдання нашій невдачі.— Я хочу знати всі подробиці банкрутства.