Праворуч, десь за півмилі від нас, бовваніла наша шхуна, злегка погойдуючись на якорі. Попереду, теж приблизно на півмилі, над місциною, затуленою від наших поглядів чагарниками, метушилося птаство — отже, матроси й досі збирали, допавшись, яйця. І раптом просто перед собою, в неглибокій улоговині, ми помітили шлюпку, що лежала боком на піску.
Нейрс, пригнувшись, відступив у затінь.
— Що за чортовиння? — прошепотів він.
— Трент,— шепнув я у відповідь, і серце моє закалатало.
— А ми, йолопи, зійшли на берег без зброї! І все ж нам треба все розвідати,— рішуче сказав Нейрс.
Навіть у затінку його обличчя було помітно бліде, а голос виказував сильне хвилювання. Він добув з кишені свисток.
— На випадок, коли мені забагнеться заграти пісеньку,— мовив він похмуро і, затисши свисток у зубах, вийшов на місячне світло. Я рушив слідом. Ми швидко попростували берегом, сторожко озираючись на всі боки. В чагарниках не шелеснув ані листочок. Коли ми наблизились до шлюпки, то зрозуміли — вона тут уже давно. То був звичайний вісімнадцятифутовий вельбот з веслами та кочетами. В ньому лежало кілька барилець, одне з них було відкрите, і з нього йшов нестерпний сморід. Оглянувши їх, ми виявили знайомі новозеландські клейма — то була така сама солонина, як та, що ми бачили на борту брига.
— Ну, оце і є четверта шлюпка,— сказав я.— Ось вам і відповідь на ваше запитання.
Нейрс лише гмукнув, а потім, схилившись над вельботом, умочив палець у воду на дні і лизнув його.
— Прісна,— зауважив він.— Отже, дощова.
— Вам це не подобається?
— Та ні... [183]
— То що ж тоді вам не до душі? — вигукнув я.
— А ось що, містере Додд, перераховую чистою вашою мовою: вельбот, п'ять ясеневих весел і барильце зіпсутої солонини.
— Іншими словами, все?
— Розумієте,— зволив пояснити Нейрс,— четвертий човен взагалі мене не влаштовував, а отакий — тим паче. Я не хочу сказати що такі вельботи рідко трапляються в цих водах. Навпаки, вони є на всіх острівних торгових шхунах, бо на таких вельботах найлегше проходити смугу прибою. Але ж "Летючий шквал" — це трамп для далеких рейсів, він курсував між великими портами — Калькуттою, Рангуном, Фріско й Кантоном... Навіщо ж йому вельбот?
Ми розмовляли, зіпершись руками на планшир(1) човна. Капітан, стоячи ближче до носа, машинально грався кінцем фаліня(2). Раптом він замовк і, піднісши кінець ближче до очей, почав уважно його розглядати.
— Щось не так? — запитав я.
— А знаєте, містере Додд,— мовив він голосом, що враз змінився,— цей фалінь був обрубаний. Матроси завжди обрізують кінці канатів ножем, але цей обрубаний одним ударом... Нашим матросам це знати не варто,— додав він.— Зараз я доведу його до ладу.
— І про що ж усе це, на вашу думку, свідчить?
— Усе це свідчить про одне й те ж. Це свідчить, що Трент брехав. Я певен, що справжня історія "Летючого шквалу" куди мальовничіша, ніж та, яку він оповів.
Через півгодини шлюпка була пришвартована до корми "Нори Крейн", і ми з Нейрсом мовчки пішли спати, вкрай збентежені нашими відкриттями.
РОЗДІЛ XIV
КАЮТА "ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ"
Наступного дня, коли сонце ще не розігнало вранішнього туману, коли лагуна, острівці та лінія рифів ще тонули в свіжому світанковому серпанку, ми знову піднялись на палубу "Летючого шквалу" — Нейрс, я, Джонсон і двоє матросів; в руках у нас сяяли новенькі сокири, які мали зруйнувати важкий корпус брига. Здається, всі ми були збуджені: так глибоко вкорінився в людині інстинкт руйнування, такий привабливий для неї азарт ловитви. Адже ми мали всмак натішитись подвійною радістю — ламати іграшку і "шукати хусточку", знов переживаючи давно забуті захоплення власного дитинства. Іграшкою, яку ми мали розтрощити на тріски, був морський корабель, а скарб, який ми мали розшукати, був для мене величезним багатством.
(1) Планшир (англ.) — закруглений брус, що проходить по верхньому краю борту шлюпки чи вельбота.
(2) Фалінь (гол.) — линва, якою прив'язують шлюпку до пристані чи до борту судна. [184]
На той час, коли підійшла шлюпка зі сніданком, палуба була змита, головний люк відчинений і талі приведені до ладу. Я вже настільки перейнявся недовір'ям до брига, що тепер, зазирнувши в люк, з невимовною полегкістю виявив: майже весь трюм був заповнений китайськими рогозяними лантухами — без сумніву, то був рис.
Хутко поснідавши, Джонсон з матросами заходився біля вантажу, а ми з Нейрсом, спочатку вибивши світловий люк та спорядивши до роботи вентилятора, почали обшукувати каюти.
Думаю, не варто докладно й по порядку описувати все, що зробили ми за цей перший день, так само як і за всі наступні. Інша річ, якби цю роботу виконував загін військових моряків на чолі з офіцерами, в супроводі досвідченого секретаря, що знає стенографію. А двоє звичайнісіньких людей, на кшталт нас з Нейрсом, що не звикли орудувати тяжкою сокирою, але весь час палають нетерпінням, пам'ятають потім лише кошмарне напруження, задуху, квапливість і розгубленість.
Піт градом котився з наших облич, щури розбігалися з-під ніг, оглушливо гуркотіли наші сокири — оце і все, що збереглося в моїй пам'яті. Я обмежусь лише оповіддю про суть наших відкрить, скорше в порядку їхньої важливості, а не в хронологічному; а втім, у цьому вони практично збіглися, і ми завершили пошуки в кают-компанії раніше, ніж могли з певністю визначити стан вантажу.
Ми почали з того, що викинули нагору й склали в купу біля штурвалу всю жалюгідну одіж та інші речі, які валялися долі, а також посуд, усіляку провізію та м'ясні консерви — все, що можна було винести з кают-компанії. Потім ми взялися за капітанську каюту. Ми поперетягали на ковдрах і поскладали на палубі книжки, інструменти, прилади та одяг, після чого Нейрс, ставши навкарачки, [185] почав нишпорити під койкою. Чимало ящиків з манільськими сигарами винагородили його пошуки. Я тут же розкрив кілька з них, розпоров упаковку... Але марно — опію там не було. Решту я не розкривав.
— Ага, мабуть, я таки піймав пташку! — вигукнув Нейрс.
Я кинув все і підскочив до нього: він саме витягав з-під койки важку залізну скриню, прикуту до переділки ланцюгом, замкненим на висячий замок. Але, витягши її, Нейрс поглянув на скриню не захоплено, як я (мені аж дух забило), а з розгубленим, навіть простакуватим подивом...