(1) Франкенштейн — штучно створена людська істота — го-мункулюс, прообраз робота, зображений у романі англійської письменниці Мері Шеллі "Франкенштейн, або Сучасний Прометей" (1818). Виконував волю свого господаря-творця. [81]
— Дуже можливо,— погодився Джім, аніскільки не знітившись.— Але це слово дуже ефектне й дало хід напою: він тепер розходиться ящиками. До речі, ти, гадаю, не будеш гніватися: до лекції я розклеїв по всьому Сан-Франціско твої портрети, збільшені з візитної картки, з підписом: "Лауден Додд, американо-паризький скульптор". Ось зразок афішки, яку роздавали на вулицях; на стінах такі самі, лише великим шрифтом, червоною й синьою фарбами.
Я поглянув на афішку, і в мене потемніло в очах. Слова були зайві. Як розтлумачити Пінкертонові, наскільки жахливе це словосполучення: "американо-паризький"? Тим паче, що він не забарився похвалитися саме ним:
— Дуже вдалий вислів — відразу прояснює питання з двох боків. Я хотів, щоб лекція була побудована саме так.
Навіть коли ми дісталися Сан-Франціско і я, шокований видовищем розклеєних повсюдно зображень власної фізіономії, вибухнув зливою обурливих слів, Пінкертон так і не зрозумів, чому я обурююсь.
— Якби ж я знав, що тобі не подобаються червоні літери! — це був єдиний висновок, на який він спромігся після моїх нарікань.— Ти маєш слушність: чіткий чорний друк значно кращий, він ураз привертає до себе увагу. А щодо портрета — ти завдав мені прикрості. Я вважав, що він дуже вдався. Слово честі, мені дуже неприємно, що так трапилось, друже. Тепер я розумію, що ти мав право чекати кращого, але я намагався все влаштувати якнайліпше, Лаудене, і всі репортери в захваті!
Вирвавшись із твані його розумувань, я рішуче перейшов до найголовнішого:
— Послухай, Пінкертоне, з усіх твоїх божевільних витівок ця лекція — найбожевільніша! Як я встигну підготуватися за тридцять годин?
— Все влаштовано, Лаудене! — радісно вигукнув він.— Лекція вже готова. Адже я теж повинен вносити свою частку в діло. Вона лежить, уже віддрукована, в шухляді мого письмового стола. Я замовив текст Гаррі Міллерові, кращому репортерові Сан-Франціско.
Пінкертон, незважаючи на мої мляві заперечення, знай торочив про свої складні ділові операції, згадуючи нових знайомих, раз у раз жалкуючи, що не може відразу познайомити мене з якимсь "душевним хлопцем гострого, як бритва, розуму",— а мене на саму думку про це знайомство били дрижаки. [82]
Врешті я змушений був змиритися з Пінкертоном, отже — із репортером, з уже віддрукованою лекцією. Проте одну обіцянку я у нього вирвав — він поклявся більше не діяти від мого імені, не сповістивши перед тим мене. Але, помітивши, як це ошелешило і засмутило Непогамовного, я незабаром розкаявся і покірно, не скаржачись, поплентав за його тріумфальною колісницею. Я назвав його Непогамовним. Та точніше було б назвати його Невідпорним.
Але ще більше несподіванок сипонуло на мене, коли я прочитав свою лекцію, написану Гаррі Міллером. Нічого не скажеш — веселий дотепник цей Гаррі Міллер! Його жарти викликали у мене нудоту; водночас, змальовуючи гризеток та голодуючих геніїв, він удавався до солодкого і навіть мелодраматичного тону. Я зрозумів, що він читав мої листи до Пінкертона, бо часом натрапляв на описи власних пригод, спотворених до невпізнання, а також своїх думок і почуттів, але таких вихолощених чи перебільшених, що я червонів. Треба віддати Гаррі Міллерові належне — він таки володів своєрідним талантом, щоб не сказати — генієм! Я намагався притишити його тон, та все було марно: гаррі-міллеризм виявився незнищенним. Навіть більше: у цього чудовиська був певний стиль — чи відсутність стилю,— тож кожна моя вставка дисгармонувала з текстом і збіднювала (якщо це взагалі можливо) загальний ефект.
За годину до початку лекції я пішов до ресторану "Пудель". Тут я пообідав у товаристві мого агента, як Пінкертонові забаглося іменувати себе. Звідти він повів мене, мов бика на різницю, до величезної зали, де я опинився сам на сам з усім Сан-Франціско, один-однісінький посеред сцени, якщо не рахувати стола, склянки з водою, а також віддрукованої на машинці лекції, творцем якої був Гаррі Міллер і частково я. Я почав читати — у мене не було ані часу, ані бажання вчити всю ту нісенітницю напам'ять. Читав я квапливо й несміливо, бо не міг угамувати почуття сорому. Час від часу, коли я зустрічався поглядом з парою розумних очей або натрапляв на винятково соковитий міллерівський дотеп, серце моє обривалося і я починав белькотіти щось незрозуміле. Слухачі позіхали, совались у кріслах, перешіптувались, бурчали і врешті почали вигукувати: "Голосніше! Нічого не чути!" Я взявся пропускати сторінки і, не знаючи тексту, майже щоразу натрапляв на середину фрази, зовсім не пов'язаної з попередньою. Мені видалося вельми зловісним знаком, що ніхто не сміявся, слухаючи мене. Правду кажучи, я очікував найгіршого, навіть образ на свою адресу,— аж коли відчув, наскільки все це кумедно. Я ледь не засміявся, і коли мені знову крикнули, щоб я читав голосніше, я вперше усміхнувся до своїх слухачів.[83]
— Гаразд,— відповів я.— Спробую читати голосніше, хоча, на мою думку, нікому не хочеться слухати мене, що воно й не дивно.
І слухачі, й лектор дружно зареготали. Мій імпровізований дотеп викликав гучні й тривалі оплески, що довго не вщухали. Невдовзі, перегорнувши відразу три сторінки, я весело зауважив:
— Ось бачите, я пропускаю все, що можливо.
Цим я ще дужче прихилив до себе слухачів. Коли я врешті зійшов зі сцени, мені вслід сміялись, тупотіли ногами, кричали й вимахували капелюхами.
Пінкертон сидів за лаштунками і щось гарячково нотував у своєму записнику. Побачивши мене, він скочив на ноги, і я з подивом помітив у нього на очах сльози.
— Любий мій! — вигукнув він.— Я цього ніколи собі не прощу, й ти мені ніколи не подаруєш! Та я ж хотів як краще... А як шляхетно ти скінчив лекцію! Я боявся, що нам доведеться на виході вертати гроші...
— Так було б чесніше,— відповів я.
До нас підійшли репортери на чолі з Гаррі Міллером, і я не без подиву виявив, що вони — дуже приємні люди, що на них значно більше намовляють, ніж вони того заслуговують, і навіть сам Гаррі Міллер — досить порядний джентльмен. Я замовив устриць та шампанського (лекція дала нам значний прибуток) і, відчувши потребу розрядити своє напруження, почав жартувати. За столом не вщухав регіт. Вельми натхненно розповів я про безсонну ніч над літературним твором Гаррі Міллера, змалював усю гаму почуттів, які пережив, стоячи перед публікою. Веселі репортери присягалися, що я — душа товариства, що я — король лекторів, і — о чарівна сила преси! — якби ви прочитали в газетах дописи про мою лекцію, надруковані наступного дня, то подумали б, що вона мала величезний успіх...