— У мене рука зламана,— відповів Мак,— але це дурниці; я вже не можу бути в цій каюті. Мені б нагору.
— Краще не треба,— сказав Картью.— Там дуже спечно, ані вітерцю. Я змию ці...— він не договорив, лише мовчки показав на криваві плями.
— Спасибі, спасибі вам...— сказав ірландець тихо й лагідно, як хвора дитина своїй матері. Куди й поділася його рішучість! І коли Картью, принісши відро з водою, швабру та губку, почав наводити лад на бойовиську, Мак то поглядав на нього, то зітхав і склеплював очі, наче непритомніючи.
— Мені треба просити прощення,— сказав він раптом.— Найпаекудніше, що я сам уплутав вас у цю історію, [333] але допомогти вам не зміг. Ви врятували мені життя, сер, ви вправний стрілець.
— Ради бога, не треба про це! — вигукнув Картью.— Ані слова! Ви не знаєте, як усе було. Тут, у каюті, вони чинили нам опір, а на палубі... О господи!..— і Картью, притиснувши до щоки скривавлену губку, насилу переміг напад істерії.
— Не побивайтесь, містере Картью! Тепер уже нічим не зарадиш,— сказав Мак.— Тіштеся тим, що вам хоч не поламали руку, як мені.
Більше вони не говорили, і коли пролунав удар ринди, що кликав на сніданок, у каюті було майже прибрано.
Томмі в цей час теж не сидів: він підтяг вельбота під саму корму і спустив у нього вже розкрите барильце солонини, знайдене у камбузі. Безперечно, в нього на думці було єдине: якнайшвидше покинути бриг.
— Ми можемо взяти тут скільки завгодно харчів,— обізвався він.— Чого ж нам зволікати? Треба негайно вирушати на Гаваї. Я вже готуюсь.
— У Мака зламана рука,— мовив Картью.— Чи витримає він плавання?
— Зламана рука? — перепитав капітан.— Усього лиш? Я накладу йому лубка після сніданку. А я гадав, що він убитий. Той божевільний бив, як...
Згадавши вчорашню бійню, він замовк. Запала тривала тиша.
Після сніданку Вікс, Картью і Гедден спустилися в каюту.
— Я накладу тобі лубка,— сказав капітан.
— Пробачте, капітане,— відповів Мак,— але спершу треба вивести судно в море, а потім уже братися за мою руку.
— Ну, поспішати нам нікуди,— заперечив Вікс.
— Коли до острова підійде ще одне судно, ви заспіваєте іншої,— не відступався Мак.
— Але ж це неймовірне діло,— зауважив Картью.
— Глядіть, не прогадайте,— відповів Мак.— Коли корабля ждеш не діждешся, його й за шість років не дочекаєшся, а коли ні, сюди з'явиться ціла ескадра.
— Саме так! — вигукнув Томмі.— Думка слушна. Швидше споряджаймо вельбота й мотаймо звідси.
— А що скаже про вельбот капітан Вікс? — спитав ірландець.
— Та не скажу нічого,— мовив Вікс.— У нас є непоганий бриг, навіщо нам тепер якийсь вельбот? [334]
— Даруйте,— це несерйозно,— заперечив Томмі.— Бриг у нас, звісно, є, але що з того? Нам на ньому не ввійти в жоден порт.
— Останнім пристановищем цього брига стане океан,— відповів капітан.— Він потоне, і я скажу вам, де саме: за сорок миль од Гаваїв, з навітряного боку. Ми у вельботі зачекаємо, поки його щогли зникнуть під водою — і тоді не лишиться жодного сліду "Летючого шквалу", і ми забудемо, що бачили його. З вельбота на берег зійде команда шхуни "Багата наречена" і з першим же пароплавом вирушить на Сідней.
— Капітане, та ви ж — голова! — вигукнув Мак.— Ну ось що, киньте ви й думати про мою руку, прошу вас, давайте швидше вийдемо в море.
— Мені й самому ось-ось терпець урветься, Маку,— відповів Вікс.— Але зараз повний штиль. Тож давай свою руку і мовчи.
Він наклав лубка Макові. Труп Брауна, холодний і здерев'янілий, витягли з трюма й кинули в лагуну, а місце, де він лежав, вимили. Ще до обіду впорались, та лише після третьої години по тихій лагуні пробігли брижі, налетів сухий шквал, а потім повіяв річний бриз.
Команда не знаходила собі місця від нетерплячки, а капітана мучили сумніви, хоча він і не прохопився про це ні словом. Річ у тім, що капітан Вікс усе життя плавав лише на шхунах, і саме тут його досвідові можна було позаздрити — він міг змусити шхуну протанцювати шотландський танець, він відчував її, як вершник відчував коня, і вона корилась йому, як мисливський собака. Але шхуною його морехідний досвід обмежувався. Коли на її палубі він був Рембрандтом або принаймні Вістлером, то на мостику брига він був П'єром Грассу*. З самого ранку він планував можливі маневри, подумки повторював команди, але відчуття непевності та пригніченості не минало. Все це були самі здогади. Все залежало від випадку — бриг міг послухатись його, а міг і не послухатись — і тоді весь багатющий досвід не підкаже капітанові, як діяти. Якби вся команда не була така змучена, і якби він не боявся звіряти всім свої сумніви, слід було б спробувати вивести судно через прохід на буксирі. Але на ці дві обставини конче треба було зважити, і Віксові нічого не лишалося, як обдумати всі можливі застережні заходи.
(1) Герой оповідання Бальзака, художник-нездара. [335]
Він одвів Картью на корму і терпляче роз'яснив йому, як треба буде діяти, а потім разом з ним оглянув усі вітрила та браси.
— Думаю, що запам'ятаю,— сказав Картью,— але все це достобіса заплутане.
— Ідіотське оснащення! — погодився капітан.— Понавішували якихось косовиків! А в мене, як на гріх, жодного справжнього матроса! Ех, була б це проста бригантина! Добре, що хоч прохід легкий, маневрувати не доведеться... Спочатку ми пройдемо фордевіндом, поки острів не лишиться у нас під вітром, потім круто змінимо курс проти вітру і підемо лівим галсом на південний схід. Зрозуміло?
— Зрозуміло,— відповів Картью досить похмуро, і обидва ще довго розглядали складне плетиво незнайомого оснащення над головою.
Врешті настав час від теорії переходити до практики. Вітрила спустили, і команда зготувалась піднімати якір. Бакштов перерубали, і вельбот лишився за кормою. Підняли топселі й спенкер, реї забрасопили, потім спенкер повернули до правого борту.
— Якір підняти, містере Картью!
— Якір піднято, сер.
— Поставити клівери!
Команду виконали, але бриг з місця не зру^шив.
Вікс, який на шхунах звик покладатись на грот, вирішив скористатися спенкером. Він наказав повернути його проти вітру, потім — за вітром, але бриг і цього разу не зрушив з місця.
— Візьміть цей чортів спенкер на гітови! — побагровівши, заревів Вікс.— Від цієї штуки ніякої користі!