Літній чоловік зняв з плечей ковдру і дбайливо прикрив нею молоду жінку й офіцера. Він уже зігрівся. Та й що станеться з ним, старим Домержем? Його життя минуло. А у цих двох, у лейтенанта Лайтолдера і маленької Бетті, воно ще попереду. Домерж посміхнувся. Так, очі художника — гострі очі…
В іншій шлюпці на колінах перед старшим радистом стояв Брайд. Він був такий радий, що, нарешті, знайшов товариша. Філліпс був у дуже тяжкому стані, його витягли з води непритомного і пораненого. Уламок корабля, що з великою швидкістю виринув на поверхню, вдарив його в груди і потрощив ребра. Брайд намагався вгамувати біль медикаментами з аптечки, що була в шлюпці. Філліпс лежав на дні шлюпки блідий і мовчазний. Брайд підсунув йому під голову свою куртку. Більшого він не міг зробити.
— Ковтніть рому, Філліпс. Ви змерзнете в мокрому одязі і вмрете. — Мабуть, уже вдесяте Брайд підносив йому до рота фляжку.
— Наплювати, дай мені спокій! — нарешті буркнув Філліпс, який досі ні на що не реагував.
Він одвернувся, зітхнув і сконав. Небалакучим, грубуватим, мужнім, яким був у житті, таким і пішов з нього Джек Філліпс…
Море спало. Повітря не рухалось. На небі мерехтіли зірки. Здавалось, час зупинився, мов і не було на світі вчорашнього дня і не буде завтрашнього.
Слабкі удари весел. Шлюпки ходили по колу. На банках сиділи стомлені, байдужі до всього люди. Думками вони були десь глибоко на дні моря разом з тими, що затонули. Але життя не зупинилося. Крізь великі страждання пробивався паросток нової надії.
На горизонті займалася зоря нового дня. Високий небосхил потроху синів. Туман розходився, повітря було прозоре. Сріблом виблискували невеликі морські хвилі, на яких плавали світлі крижини і темні уламки корабля — останні сліди страшної ночі. Айсберги потяглися на південь. Один з них, схожий на казковий замок із зеленкуватого мармуру, здіймався високо над морем…
— Судно! Судно! — від шлюпки до шлюпки полетів крик матроса, який першим помітив чорну цівку диму.
Люди підвели голови і глибоко запалими, обведеними тінню очима дивилися на горизонт, куди показував матрос. Справді, до них наближалося судно. Чорна цятка швидко росла, і незабаром стало ясно видно смугу білосніжної піни на хвилі, яку розрізав ніс корабля.
Судно підходило все ближче. Це була "Карпатія". З шипінням, з свистом, що йшли від розжарених котлів, вона лягла в дрейф на місці загибелі "Титаніка". Біля поручнів, з'юрмившись мовчки стояли вражені пасажири й команда. Капітан Рострон і офіцери піднесли руки до кашкетів, віддаючи останню шану загиблому кораблю. Прапори поповзли вниз.
Побачивши рятівників, люди відчули ще більший біль. Вони ридали, затуляючи руками скорботні лиця. Занадто пізно, хоробра "Карпатіє"! Занадто пізно! Лишилося підібрати тільки те, що не загинуло в цю жахливу ніч: кілька шлюпок, на яких було шістсот сімдесят п'ять охоплених відчаєм, зломлених фізично й морально людей, і небагатьох покійників.
Сонце піднялося високо над блакитним сяючим морем, коли "Карпатія" взяла на борт останніх живих і з своїм сумним вантажем рушила на захід. "Каліфорнія", де, нарешті, довідалися про трагедію, що сталася поблизу них, теж відвідала місце нещастя. На борту "Карпатії" склали список урятованих. Не вистачало багатьох, дуже багатьох! Бідних і багатих, юнаків і старих, чоловіків, жінок і дітей.
Накинувши матроський бушлат, старий Домерж стояв на кормі і дивився в світле весняне небо.
— Ви бачили лорда Хакслі? — запитав він інспектора Томпсона, що був поряд і дивився на пінисті буруни.
Ні, його немає тут.
Значить, він теж…
— Так, він теж.
— Цікава була людина.
— Приречений.
Домерж скоса глянув на інспектора.
— Ви гадаєте?
— Я думав про нашу розмову на палубі. Пам'ятаєте? Це корабель приречених, сказали ви. Поживемо — побачимо! Ми живемо, і ми пережили це.
Що сказали б ці два чоловіки, коли б почули дивну розмову, яка велася в ефірі між Європою і Америкою? На обох континентах в цей час біля "Останніх телеграм", обведених червоними рамками, зібралися юрби народу.
Нью-Йорк. "О другій годині тридцять хвилин усі пасажири "Титаніка" залишили судно".
Лондон. "Вайт-Стар-Лайн повідомляє: життю пасажирів ніщо не загрожує…"
Монреаль. "Титанік" тримається на воді і підходить до Галіфакса…"
Ліверпуль. "Жодна людина не загинула. Блискучий доказ найсучаснішого обладнання по безпеці на кораблях Вайт-Стар…"
Галіфакс. "Титанік" на краю загибелі. Спроба висадитись на мисі Рейс…"
Лондон. "Бюро Вайт-Стар-Лайн з'ясувало: всі пасажири першого класу живі".
Затонув "Титанік" чи іде самостійно в Галіфакс? Чи врятовані всі пасажири? Чи оплакувати загиблих?
Телеграми нічого не говорили про мертвих на дні океану, а живі ще перебували у відкритому морі. Одне тільки було ясно: золоті лаври, які мало принести компанії Вайт-Стар-Лайн найшвидше в світі судно, залишилися мрією.
Перед лондонською біржею зустрілися два буржуа.
— Хелло, як справи?
— Дякую. А ваші?
— Не ремствую. Ви вже були на біржі?
— Ні.
— Ну й курс, скажу вам! Такого підвищення цін давно вже не було.
— Вугілля чи сталь?
— Звичайно. Знаєте, говорять про воєнні замовлення…
— Непогане діло.
— Ну, звичайно. Вірна справа, шановний!
— Гм… вірніша, ніж акції судноплавної компанії.
— Ви маєте на увазі Вайт-Стар?
— Зрозуміло. Ви ж бачите… "Титанік"… Я повертаю акції Вайт-Стар.
— Дякую, друже, тільки не мені. І все-таки я порадив би вам притримати їх! Точно ще нічого невідомо. Можливо, втрати не такі вже й великі.
— Ви гадаєте, що "Титанік" зможе повторити свій рейс на рекорд?
— Я маю на увазі падіння курсу Вайт-Стар.
— Ага! Значить, ви вважаєте, що не слід занадто поспішати з продажем?
— Думаю, не слід! Але мені час. Завжди поспішаєш! Що подієш, таке життя! Бувайте здорові.
Тільки через два дні після катастрофи в північній Атлантиці земну кулю облетіло перше офіціальне повідомлення: "Титанік" затонув. Загинуло понад тисячу п'ятсот пасажирів, офіцерів і матросів". Понад півтори тисячі!
Минуло три тижні.
Лакей вказав на відчинені двері кабінету з гіпсовими ангелами на стелі і розкішними золотими рамами на стінах між книжковими шафами.