— Гм… — старший офіцер засунув папірець за обшлаг рукава і, спершись на телефон, тривожними очима почав вдивлятися удалину, де шугали промені прожекторів.
Як хвилювався туман в їх матовому світлі! Під натиском корабля він розходився в сторони, клубочився і знову змикався за кормою над пінистим морем. На густій неспокійній завісі туману танцювали відблиски святково сяючого корабля. Іноді на капітанський місток, де серед виблискуючого скла височіли довгі нерухомі тіні вахтових, вітер доносив звуки оркестру, сміх і вигуки.
— Підла погода! — пробурмотів старший офіцер. Він протер очі, глянув на хронометр. — Цій ночі не буде кінця. Ще тільки пів на дванадцяту. Жахлива ніч! Правда, Лайтолдер? Найлютіший шторм був би куди приємнішим. Тоді принаймні хоч видно було б, що діється навколо. А тут очі продивишся, а нічого не побачиш.
Лайтолдер опустив бінокль і провів пальцями по повіках.
— Давайте кинемо якір, доки зійде сонце, — єхидно сказав він.
— Тут майже дві тисячі триста метрів глибини, — заперечив Мардок. — Щоб виконати вашу пропозицію, треба опинитися на дні моря.
— На жаль, наш корабель не підводний човен.
— Звичайно, ні. Це туман примушує говорити дурниці.
— Щиро вдячний за відвертість.
— За що дякувати? Ми ж розмовляли вдвох.
— Так, це правильно.
Після недовгої мовчанки Мардок запитав:
— Що там на балу, Лайтолдер? Не так приємно, як тут, га? Ці манірні жінки завжди псують мені нерви. Викручуєш собі мозок весь вечір, забавляючи їх. Мила пані, знаєте це, мила пані, а знаєте оте!.. А кінець кінцем, усі вони без винятку прагнуть одного. Нудота! Чому ви нічого не говорите? О, ви поринули в спогади! Тоді я не заважатиму вам.
Лайтолдер дивився на гру світла і тіней, на химерні образи, створені туманом. Так, він думав про бар, про Бетті. Йому знову чулися скрипки, він відчував в своїх обіймах Бетті, танцював з нею, дивився їй в очі…
Раптом він здригнувся, мрії розвіялися. Перехилився через поручні. Від сірої стіни тягло крижаним холодом.
— Мардок, відчуваєте, як стало холодно? — крикнув він. — Певно, десь поблизу лід!
— Вигадки! — сердито проскрипів старший офіцер і сильним ривком підняв вітровідбійник.
Лайтолдер глянув на термометр.
— Температура знов упала на три градуси.
— Квітневі ночі часто бувають холодними. Мабуть, ви ніколи не відзначались особливою спостережливістю?
— Не говоріть, Мардок, так, наче про айсберги не було й мови! — вибухнув Лайтолдер. — Що відповів капітан на повідомлення "Люсьєна"?
— Нічого.
— Отже, і далі з найбільшою швидкістю?
Тверде, коротке "так" зірвалось з губ старшого офіцера. Він дивився прямо на щупальця прожекторів і не повернув голови навіть тоді, коли Лайтолдер підійшов до нього впритул.
— Мардок! Судно зараз у ваших руках, — почав Лайтолдер, — велетенське судно. На його борту багато пасажирів. Ніхто не дорікав би вам, якби ви наказали зменшити швидкість. Ніхто! Навпаки, це було б честю для вас. Небезпека нависла над нами. Хіба ви не помічаєте цього? Небезпека зіткнення з кригою. Мардок! Чи вартий того проклятий рекорд!
— Та ви збожеволіли!
— Ви більш нічого не скажете?
— Я не знаю, що сказати ще.
Лайтолдер дивився на байдуже, нерухоме обличчя старшого офіцера. На ньому не було й сліду хвилювання. Рухливі промені прожекторів відбивалися в сірих очах Мардока. Раптом вони примружились, впилися в одну точку. Обличчя в Мардока стало напруженим, і в цю ж мить згори пролунав сигнал. Далі все відбулося за кілька секунд.
Лайтолдер підскочив до поручнів. За неспокійною смугою туману він помітив якийсь блиск. Спочатку це була тільки цятка. Ходовий вогонь? Невже ще якесь судно прямує курсом "Титаніка?" Але ні! Блискуча цятка збільшувалася надзвичайно швидко. Вона була прямо перед судном, що мчало вперед! І ось уже в тумані з'явилася гора зеленкуватої криги. Над її химерними зубцями й шпилями клубочився туман. Обриси вершини губилися в темряві нічного неба. Крижаний колос піднімався з чорних океанських хвиль більше ніж на тридцять метрів угору.
— Право руля! — різко пролунав на містку голос Мардока.
І з блискавичною швидкістю надійшла відповідь:
— Єсть право руля!
Одночасно клацнула ручка машинного телеграфу: повний назад!
Море біля носової частини корабля враз заспокоїлось. А біля корми вода клекотіла шаленими бурунами. Судно здригалося від кіля до верхівок щогл.
Люди на містку, не відриваючи погляду, дивилися на стіну, що невпинно наближалась. Між "Титаніком" і крижаною горою було метрів чотириста!
Судно все ще йшло з великою швидкістю. Коли ж нарешті "Титанік" почне відходити назад?! Вже лишилося тільки двісті метрів! Як повільно повертається судно! Нарешті воно змінило курс… нарешті! Але недосить швидко… Сто метрів… п'ятдесят… тридцять… Занадто пізно! Блискуча стіна… підійшла впритул!
Інстинктивно офіцери затулили обличчя руками і пригнулись. Від поштовху вони захиталися. Серед глухого дзенькоту й шуму на верхній палубі пролунав скрегіт. Великі багатопудові шматки криги пролетіли в повітрі разом з дерев'яними уламками корабля, розбитим склом, розірваними стальними тросами. Одну мить здавалося, що над кораблем занесено велетенський кулак. Тріск, брязкіт чулися по всьому судні. Потім усе затихло.
Наче привид, крижана гора повільно пропливла мимо штирборту і поринула в темряву.
Лайтолдер підвів голову й побачив Мардока, який пересував ручки машинного телеграфу. Застопорити машини! Несамовиті удари корабельного серця стихли. Зашипіла пара, вилітаючи з випускного клапана.
Офіцери переглянулись і, затамувавши подих, прислухалися. На верхній палубі продовжували веселитись. Оркестр грав "Віденський вальс". Крізь відчинені двері доносилися сміх і аплодисменти.
— Ну, на цей раз, здається, обійшлося, — промовив Мардок.
У приміщенні третього класу музиканти вже об одинадцятій годині склали свої інструменти. Здебільшого це були літні пасажири, які вважали за краще йти спати, ніж дудіти всю ніч. Як не умовляла їх молодь, а, проте, не змогла переконати. Нарешті в кают-компанії залишилися тільки молоді чоловіки та жінки. Вони співали й жартували. Один з них знайшов гармошку — морське піаніно — і грав для бажаючих танцювати.