Він опинився в малому містечку. Впізнати його, на перший погляд, було не важко: це був або ж мав бути Мейплвуд, штат Нью-Джерсі. Кармоді жив тут з трьох до вісімнадцяти років. Так, ось його дім, якщо в нього взагалі де-небудь був дім. Або, точніше, це був його дім, якщо він справді був тим, чим здавався. Власне, це й належало перевірити.
Кармоді стояв на розі Дюран-роуд та Мейплвуд-авеню в горішній частині міста, просто перед ним — торговий центр, за спиною — вулички передмістя, обсаджені кленами, дубами, каштанами, берестами, кизилом та іншими деревами. По праву руку — читальня "Християнська наука", по ліву — залізнична станція.
— Ну як, мандрівниче? — запитав голос біля його правого стегна.
Кармоді глянув униз і побачив у своїй правій руці середніх розмірів транзисторний приймач. Одразу ж упізнав у ньому Виграша.
— Знайшовся нарешті,— сказав Кармоді.
— Знайшовся? Я нікуди не губився.
— В останньому світі я тебе не бачив.
— Бо не дивився як слід. Я лежав у твоїй кишені у вигляді фальшивого динарія.
— Звідки мені було знати? — не здавався Кармоді.
— Міг просто покликати. Я метаморфічний за натурою. Змінююсь несподівано навіть для самого себе. Ти ж знаєш. Невже мені скрізь і кожного разу оголошувати про свою присутність?
— Було б з руки,— зауважив Кармоді.
— А мені гідність не дозволяє нав'язуватися,— відрубав Виграш.— Кличуть — відгукуюсь, а коли не кличуть — значить не потрібен. В останньому світі я був тобі без потреби. Тому й скористався нагодою завітати до ресторану Слоклола, щоб поїсти там як слід, а потім у пропаріум Хаганіхта на хімчистку своєї шкіри, а потім у шинок Варінеллі "Сонячний маяк" перехилити чарчину з приятелем, що якраз лучився неподалік, а потім у ...
— Як ти встиг стільки? — запитав Кармоді.— В тому світі я пробув не більше півгодинки.
— Я вже казав тобі, що для нас час тече по-різному.
— Казав... А де ж усі ті заклади?
— Довгувате пояснювати,— сказав Виграш,— Туди легше дістатися, ніж розтлумачувати дорогу. До того ж вони не для тебе.
— Чому?
— Ну... з багатьох причин. Хоча б тому, що страви в "Сонячному маяку" тобі не смакуватимуть.
— Я вже бачив, як ти їв оріті,— нагадав Кармоді.
— Так, пам'ятаю. Але оріті — делікатес. Таким ласуєш раз або двічі в житті. А в "Сонячному маяку" виграшам і близьким до них видам подають наш основний харчовий продукт.
— Що саме?
— Краще б тобі не знати,— попередив його Виграш.
— А мені кортить.
— Знаю, що тобі кортить, та коли дізнаєшся, то подумаєш, що ліпше й не знати ніколи.
— Облиш,— нетерпляче урвав Кармоді.— Так чим ти харчуєшся?
— Гаразд, містере Цікавий,— здався Виграш,— але пам'ятай: ти сам напросився. Здебільше я споживаю сам себе.
— Що-що?
— Себе. Я ж попереджував, що тобі не сподобається.
— Ти харчуєшся сам собою? Хочеш сказати, що ти їси власне тіло?
— Достеменно так.
— Щоб тебе чорт ухопив! Дарма що гидко, але ж це й неможливо! Як можна їсти самого себе?
— І можу, і їм. І пишаюся цим. З морального боку це яскравий приклад свободи особистості.
— Але ж це фізично неможливо,—, гарячкував Кармоді.— Це суперечить законам збереження енергії, матерії і такого іншого. Як день божий, ясно, що це суперечить хоч якомусь законові природи.
— Справедливо, але в дуже вузькому розумінні,— доводив Виграш.— Коли роздивишся пильніше, то, сподіваюся, побачиш, що неможливість їсти себе здебільшого просто уявна.
— Тобто, в біса, як це?
— Не знаю,— признався Виграш.— Відповідь є у всіх наших підручниках, та нікому не спадало на думку нею цікавитися.
— Я хочу дійти до суті явища,— не вгавав Кармоді.— Ти маєш на увазі, що ти справді в прямому значенні цього слова їси шматки свого м'яса?
— Власне, це я й маю на увазі. Хоча не треба обмежуватись самим м'ясом. Неабияка ласощі для самоїдів — власна печінка, надто посічена з крутим яйцем і приправлена курячим жиром. А реберцями я нашвидку полудную. От стегна слід злегка примаринувати за кілька тижнів наперед.
— Годі! — скривився Кармоді.
— Даруй.
— Ти лиш поясни таке: як може твоє тіло забезпечити достатньо їжі для твого тіла (ну й кумедія!) протягом усього життя?
— Ну,— задумався Виграш,— з одного боку, я не такий уже й ненажера.
— Може, я сказав трохи неясно,— поправився Кармоді.— Я маю на увазі, як ти будуєш своє тіло, якщо його відразу й споживаєш, щоб чимось живити своє тіло?
— Боюся, що я й сам до ладу не розумію,— признався Виграш.
— Попробую ще раз. Я хочу вияснити таке: якщо ти споживаєш власну плоть...
— Так я й роблю,— уточнив Виграш.
— Якщо ти споживаєш власну плоть і використовуєш продукти цього споживання для живлення тієї самої плоті... Почекай хвилинку. Якщо б ти важив п'ятдесят фунтів...
— Маленьке уточнення: на рідній планеті я важу якраз п'ятдесят фунтів.
— Чудово! Так от: якщо ти важиш п'ятдесят фунтів, а, скажімо, протягом року з'їдаєш сорок фунтів себе з метою підтримки самого себе, то що з тебе залишається?
— Десять фунтів? — запитав Виграш.
— Чорти б тебе! Не бачиш, до чого я веду? Ти ж не можеш годувати себе самим собою протягом якогось тривалого часу.
— Чому не можу?
— Закон Регресивного Обігу,— нарешті сформулював Кармоді, полегшено зітхнувши.— Зрештою в тебе вже не залишиться поживи для себе, і ти помреш.
— Це я знаю,— запевнив Виграш,— та смерть — подія неминуча, така ж незаперечна й невблаганна для Самоїдів, як і для Іншоїдів. Всі і вся помирають, Кармоді, байдуже, ким і чим хто харчується.
— Ти кепкуєш з мене! — завив Кармоді.— Якби ти справді себе поїдав, то за тиждень у могилу б лягав.
— Деякі комахи живуть однісінький день,— сказав Виграш.— Отже, нам, виграшам, як бачиш, поталанило, ми довгожителі. Затям собі, що більше ми споживаємо, то менше нас треба годувати і на довше вистачає запасів їжі. А час у самоїдстві відіграє значну роль. Більшість виграшів ще в дитинстві з'їдає своє майбутнє, залишаючи свій організм неторканим до повного визрівання.
— Як це вони з'їдають своє майбутнє?
— Не можу пояснити. Просто з'їдаємо, й усе. Я, наприклад, зжер те своє тіло, яке б могло бути в мене між вісімдесятим і дев'яносто другим роками мого життя,— це, до речі, вже старечі літа і радості від них уже ніякої. Тепер, перевівши самоспоживання на карткову систему, сподіваюся дотягти до сімдесяти років.