Один мій знайомий крутив любов із однією співачкою цілих півтора року, але він був віолончелістом. А віолончель не така громіздка, як контрабас. Вона не так владно стає між двома людьми, що кохають одне одного. Чи хочуть кохати. Та й для віолончелі є сила сольних партій, не менш престижних, ніж Концерт для фортепіано Чайковського, Четверта симфонія Шумана, опера "Дон Карлос" й таке інше. Та не зважаючи на те, скажу я вам, ця співачка добряче попосотала нерви моєму знайомому. Він мусив навчитися грі на фортепіано, щоб її супроводити. Вона його присилувала, граючи на його почуттях до неї, — у всякому разі цей чоловік став незабаром корепетитором жінки, яку кохав. Нікчемним, до речі. Коли вони грали разом, вона його значно переважала. Вона його завжди принижувала, це в коханні зворотний бік Місяця. А як віолончеліст він був справжнім віртуозом, куди їй до нього з її мецо–сопрано. Але йому обов'язково хотілося її супроводити, хотілося обов'язково грати з нею. А партій для віолончелі та сопрано є небагато. Дуже мало. Майже стільки, як для сопрано й контрабаса…
Ви знаєте, я дуже часто самотній. Коли не треба йти на роботу, сиджу в основному один у себе вдома, прослуховую кілька платівок, часом роблю вправи, задоволення від цього жодного, постійно одне й те ж. Сьогодні у нас фестивальна прем'єра Рейнґольда; з диригентом Карло Марією Жуліні та з прем'єр-міністром у першому ряду; найвишуканіше з вишуканого, що називається, квитки коштують до трьохсот п'ятдесяти марок, справжнісіньке божевілля. Але мені наплювати. Я навіть не готуюся. Нас восьмеро у Рейнґольда, тоді взагалі байдуже, як грає кожен окремо. Якщо концертмейстер грає пристойно, решта теж тягнеться разом з ним… Сара теж там співає. Вельгунду. Із самісінького початку. Досить велика партія для неї, це могло б стати її проривом. Прикро, звичайно, що свій прорив вона змушена робити з Вагне— ром. Але вибирати не доводиться. Ні там, ні тут. Як правило, у нас із десятої до першої репетиція, а потім увечері із сьомої до десятої вистава. Решту часу я сиджу дома, ось тут, у своїй акустичній кімнаті. Я випиваю кілька склянок пива через втрату рідини. А часом я саджу його в ось те плетене крісло, смичка кладу поруч, а сам сідаю напроти. І тоді дивлюся на нього. І тоді думаю собі: жахливий інструмент! Будь ласка, погляньте на нього! Ви тільки погляньте на нього! Він же схожий на товсту стару бабу. Стегна надто низько, талія зовсім невдала, вирізана зависоко та й не досить тонка, а ці вузькі обвислі рахітичні плечі — збожеволіти. А все тому, що контрабас є гермафродитом, так уже склалося історично. Знизу він, як велика скрипка, зверху–як велика гамба. Контрабас — це найбридкіший, найнезграбніший, найнеелегантніший з усіх інструментів. Часом мені хочеться його розтрощити, розпиляти, розрубати. Посікти й помолоти і розвіяти і в газовій душогубці для дерева… знищити! — Ні, що я його люблю, аж ніяк не можна сказати. Та й грати на ньому гидко. Для трьох півтонів вам треба цілу долоню. Для трьох півтонів! Ось наприклад…
Він грає три півтони.
… А якщо заграти на одній струні знизу доверху…
Грає.
тоді треба принаймні одинадцять разів змінити положення. Справжній силовий спорт. На кожну струну доводиться тиснути, як божевільному, ви подивіться на мої пальці. Ось! Мозолі на кожному пальці, подивіться, і борозенки, зовсім тверді. Цими пальцями я вже нічого не відчуваю. Я обпік пальці, недавно, я нічого не відчув, я помітив це тільки завдяки смороду власних мозолів. Самознівечення. Жодний коваль не має таких кінчиків пальців. При всьому тому руки у мене швидше витончені. Зовсім не для цього інструмента. Та я й був спочатку тромбоністом. Раніше я не мав багато сили у правій руці, скільки потрібно для смичка, бо інакше не видобути жодного тона із цієї паскудної скрині, а гарного й поготів. Тобто гарного звука ви не зможете видобути, бо гарного звука в ньому немає. Це… це ж не звуки, це ж… — я не хотів би зараз бути банальним, але я міг би вам сказати, що це… найгірший із шумів! Ніхто не може гарно грати на контрабасі, якщо казати чесно. Ніхто. Навіть найвідоміші солісти не можуть, це пов'язано з фізикою, а не з умінням, бо контрабас не має цих високих тонів, він їх просто не має, тому й звучить завжди так жахливо, завжди, і тому сольна гра на контрабасі — це велике безглуздя, навіть якщо протягом ста п'ятдесяти років техніка ставала дедалі вишуканішою, і навіть якщо є концерти для контрабаса, і сольні сонати і сюїти, і навіть якщо найближчим часом з'явиться якийсь дивак і зіграє на контрабасі Баха чи "Капричіо" Паганіні — це все одно буде жахливо, бо звучання у нього жахливе і таким залишиться довіку. А зараз я вам заграю один стандартний твір, найкраще, що є для контрабаса, певною мірою коронний Концерт для контрабаса Карла Діттерса фон Діттерсдорфа, ось послухайте…
Грає першу частину Концерту мі–мажор Діттерсдорфа.
Ось. Усе. Діттерсдорф, Концерт мі–мажор для контрабаса й оркестру. Взагалі його звали Діттерсом. Карлом Діттерсом. Жив із 1739‑го по 1799‑й. Одночасно був лісником. А тепер скажіть мені чесно, чи вам сподобалось? Ви хочете послухати ще раз? Не саму композицію, а звучання! Каданс? Хочете послухати каданс ще раз? Померти від сміху можна з такого кадансу. Плакати треба над таким звучанням! А це ж був перший соліст, я не хочу називати його імені, бо він, справді, нічим не може зарадити. Так само й Діттерсдорф. Господи, тоді люди мусили писати такі речі, наказ згори. Він писав страшенно багато, Моцарт в порівнянні з ним — ніщо, понад сто симфоній, тридцять опер, купу сонат для фортепіано й інші дрібниці, тридцять п'ять сольних концертів, серед них і для контрабаса. Всього в літературі існує п'ятдесят концертів для контрабаса та оркестру, всі написані менш відомими композиторами. Чи ви, може, знаєте Йогана Шперґера? Чи Доменіко Драго— нетті? Чи Боттесіні? Чи Сімандля, чи Куссевіцького, чи Готля, чи Фангаля, чи Отго Гайєра, чи Гофмейстера, чи Отмара Клозе? Ви знаєте хоч одного з них? Це все відомі контрабасисти. В принципі, всі люди на кшталт мене. Контрабасисти, які почали компонувати тільки з розпачу. Відповідно й концерти в них такі. Бо пристойний композитор не пише для контрабаса, у нього забагато смаку для цього. Навіть якщо й напише для контрабаса, то жартома. І маленький менут Моцарта, 344‑й, — сміх, та й годі! Або у "Карнавалі тварин" Сен—Санса, номер п'ять: "слон", для соло контрабаса із фортепіано, алегрето помпозо, триває півтори хвилини, — сміх, та й годі! Чи в "Саломеї" Ріхарда Штрауса, партія для контрабаса з п'яти частин, де Саломея дивиться у цистерну: "Як темно там внизу! Напевно, дуже страшно жити в такій чорній норі. Вона як склеп…" Пасаж для контрабаса в п'ять голосів. Жахливий ефект. У слухачів волосся стає дибки. У виконавців теж. До смерті страшно!