Рудий Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, і всі у згоді заморгали на нього. Бондаришин не смів вийти з тісної купи і звідти вклонився ласкавому пану.
— Прийшли до пана погомоніти за землю.
— Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг:
— За панську, прошу ласкавого пана…
— Що тепер, значить, такі часи настали... — додав Марко...
— Та й пан самі нам казали... — не втерпів Панас. А Бондаришин вже закінчив:
— От громада і присудила... Будемо одбирати землю од пана...
— Що?
Аркадій Петрович несподівано крикнув.
Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці.
Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:
— Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
— Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, — одвів діда рукою рудий Панас.
Тепер вже ціла родина — Софія Петрівна, Антоша і Ліда — покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.
Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.
А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:
— Борони боже... лишимо й панові трохи земельки... на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
— Ах, ах! — зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби:
— Вот негодяи!..
— Ми вже так через те, що пан були добрі до нас, спасибі ласкавому пану, — кланявся Бондаришин.
— Аякже... Гріх що казати... всі люди пана "татком" взивають... — гуділи за ним.
— Ну, добре, — стримав образу Аркадій Петрович. — Не одрікаюсь од своїх слів... Коли так присудила громада...
В його голосі чувся вже лід.
— Аркадій! Що ти говориш!.. Як смієте ви!.. — хвилювалась Софія Петрівна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись в нього на білому лобі.
— Так отак, пане... за два дні маємо свято, тоді громада й поділить землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки... чи коло дому, чи в полі.
— Звісно, що коло дому... ловкий погній... і наручно буде... — вирвався з радою рудий Панас.
— За два дні вже пан самі обміркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані... Вони нас ніколи не забували...
— Авжеж... чи порошку там, чи мазі якої... звісно, наші пани... Оставайтесь здорові...
І поки виходили люди, усі стояли немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петрівна отямилась скоро:
— Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землі. Ти маєш діти!..
— Это нельзя оставить! Тут нужны меры... — гарячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
Тільки Ліда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию і розтягала в усмішку, правда, бліду, широкий рот.
— Ах, дайте ви мені спокій! — роздратовано скрикнув Аркадій Петрович. — Зрозумійте, нарешті, що я інакше не можу...
Зібгав серветку, кинув на стіл і вибіг з хати. Серед ґвалту і метушні, що знялись по тім, Жан пробасив раптом:
— Ну, міноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
— Єсть! — стрепенувсь "міноносець".
Але плавба не вийшла.
Усі рішили, що зараз треба порадитись вкупі, і запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його під руки і вийшли з їдальні разом зо всіми псами.
Тільки Мишка десь щезла.
* * *
Мишка знайшла хазяїна свого аж в кабінеті. Стояв під скляними дверима, що вели на терасу, і стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка ткнулася носом об його чобіт, але він її не помітив. Тоді вона заскакала на двері, щоб дістать муху, але не зловила, утомилась і лягла у кутку на подушку.
Крізь шибку виднілись білі колони тераси, а за ними квітник. На клумбах горіли маки, а ранні левкої тільки що розпускались. Аркадій Петрович щодня дививсь на квітник, але тільки сьогодні він його зацікавив. Одхилив двері і підставив лисину сонцю. Потім важко зійшов по сходах і присів над квітками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її висловляв, але щоб у нього... От тобі й добрі "сусідські" стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька. В того самого Бондаришина він, здається, хрестив... А тепер все се забулось!
— Грядка цибулі і на крокет... Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно і безупинно лилось на квітник і на поля, що кудись бігли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надів картуз і, замість того щоб лягти на кушетку, як звик по обіді, подавсь на подвір'я. Широкий двір зеленів моріжком. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь біля нього. Певно, вже обмовляють новини! Аркадій Петрович хотів звеліти осідлати коня, але не зваживсь якось, наче опинився на чужому хазяйстві. Мовчки перейшов він повз них у браму і опинився на полі. Жито вже красувалось. Жовті палички цвіту тихо гойдались на волосинках вздовж колосків, і непомітний пилок золотився на сонці. Дитячі очі-волошки виглядали із гущини. Мишка раптом зашелестіла в житі і побігла стежкою наперед. Ниви то поволі котились в долину, то підіймались на похилі горби, наче земля в солодкій млості вигинала хребет, а. Аркадій Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нічого не думать і тільки вдивлявся в таємничу глибінь густих зарослів жита, тільки чув під ногами ніжну м'якість межі. Правда, од поля вставали якісь голоси, щось промовляли, але він того слухать не хотів. Хотів спокою і самоти. Але чим далі заглиблявся він в поле, тим виразніше підіймався од землі голос, м'який, зрадливий, і сперечався. І тут він вперше почув всім тілом, що се обзивалась до нього його земля, що він з нею так зрісся, як з жінкою, з сином, з дочкою. Що тут, де він ступає, ходили ноги батька і діда, і над полями лунав їх голос, голос цілого роду Малин. Що все, чим він пишається й цінить у собі, його розум, смак і культура, навіть його ідеї, — все згодували, усе зростили отсі лани.