Комуніст

Страница 2 из 3

Валерьян Пидмогильный

Але його й так непомітно було за юрбою. Він був маленький, тендітний і здавався хлопчаком, дарма що май понад двадцять років.

Щохвилини він радів зі своєї вигадливості. Адже ж він справді зовсім не схожий на Жида! Вимова бездоганна. Документи взято разом з одежею. Хто догадається, що він Жид?

Не дурно його батько любив частенько говорити:

— Моєму синові справді вигідно жити, бо він живе в машкарі.

Сей спогад здався Островському таким кумедним, що він мало не зареготав. І злякавшись одразу свого недоладного пориву, що міг зрадити його таємницю, він непевно озирнувся навкруги.

Вісім Жидів уже стояли геть, з руками, скрученими за спиною. Коли Островський глянув на них, його попередня радість стала в'янути під натиском якогось липучого сорому. Але він швидко пригасив сей недоречний прояв національного почуття.

— Я — комуніст, — сказав він сам собі.

Він ліг за прикладом інших полонених, і насолода спочинку заслонила йому всі почуття й міркування.

— Запевне їх стратять, — мляво подумав він про зв'язаних співплеменців і нагло зовсім сторонній спогад прийшов йому до свідомості.

Він згадав свого "комсотні"[3], що під час балачки, якось сказав йому:

— Коли б мене мали заполонити, я застрелився б. Адже ж мене однаково розстріляють!

Справді, сьогодні, коли козаки оточили їх, "комсотні" застрелився. Його колишні слова яскраво повстали перед Островським, і той збентежився

— То малодушність або велика помилка, — гадав він, заспокоюючи себе, — яка користь нам з його вчинку? Його нема вже в наших лавах, а я живий і сподіваюся жити.

Гострий крик урвав його міркування. Зв'язаних Жидів вішано й один з них скажено пручався та галасував. Його били й тягли до петлі, вчепленої за гілляку.

Кілька хвилин на казарменному подвір'ї була метушня, лайка й гукання. Нашвидку зроблені петлі погано, зашморгувались і козакам доводилось чіплятись за ноги страчених і зависати на них, щоб ті напевно подушились.

Всі полонені були до краю здивовані: вони гадали, що Жидів тілько розстріляють, а тим часом їх повішено.

Островський дивився на кару. Почував себе надзвичайно дужим і стискав кулаки.

Коли Жидів повішено, на подвір'ї стихло. Полонені мовчки лежали на землі.

Островський підвівся на лікоть і став поволі студіювати подвір'я. Праворуч, у високому паркані кілька дощок виломано і в ту дірку можна було пролізти, він з ледве укритим ляком окинув очима своїх товаришів, — чи ніхто не помітить, бува, в який бік він дивився. Але вони здебільшого лежали, заплющивши очі; дехто копирсав землю.

Островський беззвучно засміявся і потер руки. Погляд його упав на повішених і ті трупи одбились, йому в свідомості, як чудернацькі знаки запитання. В душі йому знову ворухнулось тягуче чуття, мов сум за батьківщиною. Він зітхнув.

— Яка користь із того, що й я висів би з ними разом? — подумав він, лягаючи.

Він довго мостився, викликаючи невдоволення, і врешті заспокоївся, поклавши голову на груди свого сусіда; той нервово ворухнувся був, щоб позбутися дотику і ваги, але Островський уперто затримав свою голову на місці.

Так він чекав ночі.

Надвечір полоснув дощ і полонені заворушились, змокрілі й безпорадні. Вони так і лишились серед двору сірим натовпом неохайного лахміття, боячись сховатися де-небудь, щоб не накликати зайвим рухом лайки і кари.

Вони тиснулись один до одного, сплітались і тремтіли, як сполошена купа млявого черв'яччя.

А за дощем упала глуха ніч, осяяна вряди-годи примарними блисками далекої громовиці. Повітря, насичене вогкістю, нерухливими хвилями повисло над землею. Бліде світло ліхтаря, повішеного над хвірткою, миготіло, поринаючи в темряву, кроки вартових невиразно хлюпали по болоту та мішалися з неясними вигуками й уривками пісень. Вогкість ковтала всі згуки і врешті над подвір'ям запанувала чорна тиша, страшна й таємнича, як стрімке провалля безодні.

Островський облишив товаришів, що тремтіли, присівши карачки, і беззвучно поплазував серед калюж казарменного двору, полохаючись власного дотику. Рідке болото пройшло крізь білизну і липло йому до голого тіла, в рот набивалася липка земля, він задихався, випльовуючи її, і волочився далі, прямуючи до дірки в паркані.

З чверть години він вигинався там, шукаючи її, наштрикувався на штахети, дер собі руки й груди об колючий дріт, що сповивав паркан, і сей час безпорадної блуканини серед темряви й розпучливої тиші, коли хотілося завити з холоду та зневіри, так виснажив його, що намацавши дірку, він оскаженіло схопився за перекладини паркану і завмер над отвором, зціпивши зуби, як звірюка над їжею, здобутою в кривавій борні...

Потім швидко прослизнув у нірку і поплазував полем, гребучись ногами й руками в болоті. І, враз схопившись, майнув навпростець, витягнувши вперед руки, розбризкуючи калюжі, спотикаючись та сковзаючись по набряклій землі. і

Діставшись до незнайомих будинків, він намацав рукою дерев'яну браму і прихилився був до неї, щоби спочити: але ноги йому підігнулися і він упав у болото. Видряпавшись накарачки, він став віддихувати. Вогкість пронизувала його давучим холодом і жах подвоював його втому. Білизна нестерпуче липла до тіла і він став гикати з холоду й огиди.

Упавши знову ничма, він розпачливо бився грудьми об землю, захлинаючись од сухої блювоти. Задушливі спазми котились йому з шлунка під горло, він харчав, ковтаючи землю, І його маленьке тіло, вкрите лепом, термосилось, мов рухлива булька болота

Згодом він принишк. З безсилля він був напрочуд спокійний, ніби й треба було, що він лежить Виваляний у багні, десь невідомо, нікому не знаний втікач, як шматок здохлятини в придорожній канаві. Вогкість зробилась теплою і ниття пошарпаного тіла пестило пестощами напахтених губ.

Таким зустріло його пишне світання літнього дня. Він розтулив очі й бачив, як на крайнебі сходили червоні троянди і поскидали по обрію свої довжелезні пелюстки. Поцілунки світла визволяли поглинені ніччю будинки і він ніби народжувався з болота в теплім паруванні землі.

Проте його жахнуло світло, що полилося навкруги. Темрява його ховала, а тепер посунуть вулицями люди, побачать його, і скрутять назад йому руки.