"Спати! — наказав собі Артур. — І не вдаватися до аналізу. Це зайве. Треба просто гарно поводитися: бути в міру веселим, розважним і не підроблятися під Канавченка. Чотири роки — це багато. Я змінився. І мені нема чого остерігатись. Вона не прив’язуватиме мене до себе..."
Артур непомітно заснув, заколисаний хилитанням вагона.
(Тут гарно і тихо. Я майже не читаю і рідко чую музику. У хаті навіть електрики нема. Світимо гасовою лампою і свічками. Вдень сиджу на призьбі й дивлюся на гори. На одній з них блищить сніг.
Костик тихо сопе у кутку. Відпочине від мене хоча б уві сні. Коли я сміюся, намагається вловити в моєму сміхові якісь істеричні нотки. А якби заплакала, напевно, втік би геть. Ніяк їм не догодиш. Сергієві спало на думку купити для мене козу. Ледве його відмовила.
Знаєш, що ми зробимо? Візьмемо й помандруємо туди, де починається річка. Я давно про це мрію. Йти доведеться дуже довго...)
Настав ранок. Артур підняв шкіряну заслінку на вікні й почав дивитися на порослі лісом гори. Місцями сивими пасмами клубочився туман, схожий на дим від багать. Артур уявив собі зустріч з Марією. Він виходить з вагона і каже:
— А ось і я! Привіт!
Весело так. Вони обоє всміхаються. Марія трохи зніяковіло. Її видно всю, як на долоні. Маріїна душа просвічується сонцем: ні найменшої порошинки. І як контраст — він з його трагічною і таємничою роздвоєністю, незбагненною для людського розуму. Він — жахливий злочинець для людського загалу, а для свого клану — вільний від будь-яких моральних зобов’язань. Він — Артур, а не Петро. І байдуже, що про це ніхто не знає. П’янке відчуття прірви між ним і Марією тішить самолюбство. Вона — його обраниця, котра ніколи не здогадається, що її торкнулася вічність.
Одне слово правди — і він перестане існувати, викреслений із списку безсмертних і осяйних. На мага, котрий зрадив професійну таємницю, не падає прокляття. Він лише перестає існувати. Для менших грішників є "чорні діри", але краще назавжди втратити свідомість, ніж вічно корчитись у темряві.
Але Артур цього не зробить. Надто гарно у всесвіті, котрий він починає пізнавати з атомів людських життів, щоб піти далі, ніколи не закінчуючи пізнання. Руйнувати цілі зоряні системи, запалювати зірки, проникати крізь товщу сонцевих ядер, зупиняти комети, підкоряючи їх власній сваволі, розносити спори життя...
Найліпший спосіб існування — це гра, імітація, вільна від будь-яких обмежень і правил. Хаос замість системи. Анархія замість влади. Ти, Артуре, мусиш пам’ятати, ким є і звідки прийшов, щоб уникнути небезпечних відхилень. Найвища нагорода і найбільша сила рано чи пізно доходять до межі. Енергія — вичерпна. Будувати в порожнечі нерентабельно. Кожен дім — тюрма, навіть коли він — всесвіт. А господар дому — найперший тиран. Люди — раби. Ми — їхня протилежність. Ми граємося з ними, урізноманітнюючи собі гру. І переступаємо через них, як учні через своїх учителів.
(Уже ранок. Я ледве добудилася Костика. Пора вставати.
— Я ще трохи... — бурмоче. Гадає, що він удома. Я намагаюся не думати про дім. Наскільки було б легше, якби я зовсім його не мала. Бездомні люди хоч і самотні, але звикли жити з охололим серцем.
— Який сон мені снився! — раптом сідає на розкладачці Костик. — Я напишу лібретто, і ми поставимо рок-оперу.
— Розкажи.
— Ні! — хитає він головою. — Сон дуже гарний, то правда, але страшний.
Я не наполягаю. Вже звикла до заборон і обмежень. Та й що мені до Костикового сну, коли цієї довгої ночі приснився ти.
...Наче я тебе зустрічаю. Поїзд тільки-но підійшов. Двері всіх вагонів зачинені. За дві хвилини поїзд рушить, а ніхто не виходить. Отже, ти не приїхав. Поїзд рушає і зникає вдалині.
І тут до мене підходить літній чоловік у формі стрілочника й каже:
"Це не той поїзд. Ваш іще в дорозі. Чекайте!"
"Я не можу чекати. Час обкрадає мене".
Вінякусь хвилю уважно на мене дивиться, а потім говорить:
"Часу не існує. Це слово без змісту".
І хоче йти, але я хапаю його за рукав:
"Якщо це справді так, дайте мені доказ! Хай поїзд прийде зараз же!"
"Ну що ж", — погоджується він. Йде в глиб станції, бере драбину і приставляє її до стіни, де висить великий годинник. Виймає з кишені молоток і б’є по склу. Тоді спокійнісінько переводить стрілку на годину вперед.
І майже відразу я чую, як наближається поїзд...
Поки Костик вмивається, готую каву на примусі. Ми п’ємо, не дивлячись одне на одного. Я знаю, що думає Костик: "Якщо Петра не буде, я сам поїду за ним".
— Не нароби дурниць, — кажу йому. — Я не помру, коли ти повернешся сам.
— Ну, все. Я побіг!
Стаю на стежці, що веде від хати, і дивлюся йому вслід. Сонце щойно встало. Скрізь роса. І пошепки замість молитви вимовляю імена всіх квіток, які тут ростуть...)
Артур стояв у тамбурі й крізь маленьке запилюжене віконце не міг розгледіти, куди він приїхав. Втім, поїзд ще не зупинився, і він мав час налаштувати себе на зустріч. Але тут самотність його порушив провідник, який приготувався відчиняти двері.
— Нічого не забули?
— Дякую, наче ні, — відказав Артур.
Поїзд зупинився. Хлопець зіскочив зі східців і роззирнувся. Марії не було видно. Зрештою, не обов’язково, щоб вона його зустріла.
Попереду плуталася колія, затиснута горами, а станція була до смішного маленька. Навряд чи тут є буфет, щоб перекусити. Він поправив ремінь сумки, що висіла на плечі, й сягнув до кишені за цигаркою. Коли припалював, відчув чийсь погляд. Наподалік стояв кучерявий хлопець в окулярах і пильно, навіть трохи зухвало, дивився на нього. Потім підійшов:
— Петро?
— Угу, — відказав Артур.
— Я — Костя. Марія тебе чекає.
— Де? — обернувся Артур.
— Не тут. У селі. То що, поїхали?
— Пива б випити... У горлі дере...
Вони відшукали кіоск із заспаною продавщицею, але пива там, звісно, не було. Тільки скам’яніле печиво і цукерки.
— На автостанції вип’ємо, — втішив його Костя.
Маленьке містечко, схоже на рідний Петрів райцентр, тільки звідусіль оточене горами. Мабуть, приїжджим здається, що звідси не вирвешся.
— То ще не все, — сказав Костя. Коли вони поїдуть у гори, понад проваллями у далеке верховинське село, звідти вже й не захочеться нікуди виїжджати. Вони відчули це на собі.