Хлопчина, на якого Мегре спершу навіть не звернув уваги, навпаки, весь аж стрепенувся. Очі йому заблищали, і він із пожадливою цікавістю почав розглядати комісара…
— Чого ти не лягаєш, Мегре? — запитала пані Мегре, яка вже постелила ліжко і почала роздягатися.
— Я зараз…
… Хм! Що ж вона йому, по суті, сказала, ота пані Леруа? Вона стільки наторохтіла!
Вона говорила багато й настирливо, як людина, що надає ваги кожному своєму слову і боїться, що її не беруть всерйоз. А втім, це властиво всім жінкам, особливо під п'ятдесят літ…
— Ми, тобто я з сином, мешкаємо…
Вона по-своєму мала рацію: Мегре слухав її неуважно, як то кажуть, одним вухом.
Ага: вона вдова. Він уже не пам'ятав точно — як давно: чи то п'ять, чи то десять років. Можливо, й більше — адже вона бідкалася, що їй самій важко було виховувати сина.
— Я зробила для нього все, що могла, пане комісар…
Ну хто спроможний уважно вислуховувати те, що повторюють усі жінки такого віку за подібних обставин — з однаковими інтонаціями й однаковим виразом обличчя, гордим і скорботним водночас.
Потім щось перебило її сумну розповідь. Що ж саме? А, згадав… Вона сказала:
— Мій чоловік був кадровий офіцер.
А син її поправив:
— Унтер-офіцер, мамо… Він служив інтендантом у Венсенні…
— Ні, вже пробач… Коли я кажу офіцер, то я знаю що кажу… Якби він не помер, не занапастив себе, працюючи за начальників, які й нігтя його були не варті, хоч і завжди на ньому виїздили, то зараз, безперечно, він би вже був офіцер… Отож…
Це не означало, що він забув про люльку. Ні, навпаки, подробиці тієї розмови спливли зараз у пам'яті лиш тому, що були якоюсь мірою пов'язані з люлькою. Наприклад, оце слово "Венсенн". Воно пролунало тоді, коли він її курив. Комісар був певен цього. Бо пізніше мова про Венсени більше не заходила.
— Пробачте, мадам… А де ви живете?
Десь одразу за набережною Берсі, в Шарантоні. Знайома місцина — широка набережна, склади, низки вантажних барж… Йому не раз доводилося там бувати.
— У нас невеличкий двоповерховий будиночок… Це між кафе на розі вулиці та прибутковим будинком.
Хлопчина сидів у кутку кабінету, поклавши на коліна свій солом'яний капелюх. Еге ж, саме солом'яний…
— Мій син не хотів, щоб я зверталася до вас, пан директор… Даруйте — пане комісар… Та я йому сказала "Якщо ти справді ні в чому не винуватий, то чого тобі…
Якого кольору була її сукня? Здається, темно-лілова. Такі сукні носять літні жінки, що претендують на елегантність. Капелюшок вельми складної конструкції, певно, не раз перероблений. Темні мереживні рукавички. Вона явно тішилася своєю красномовністю, починаючи кожну фразу зворотами на взірець: "Ви тільки уявіть собі…" або "І кожен вам може сказати, що…"
Перш ніж прийняти її, Мегре надів піджак, а тепер умлівав з духоти, і його хилило на сон. От лихо! І як він не здогадався одразу спровадити її до інспекторської?!
— І вже не вперше, повертаючись додому, я помічаю, що хтось уже там побував, коли мене не було.
— Пробачте… Ви живете разом із сином?
— Так… І я спочатку думала, що то він. Та він у це час на роботі.
Мегре глянув на юнака. Вигляд у того був явно невдоволений.
Йому не вперше доводилося мати справу з молодцями. Років сімнадцяти, худий, довготелесий, прищавий, на носі й під очима ластовиння.
Відлюдько? Цілком можливо. Матінка сама сказала про це пізніше: є люди, які полюбляють неславити своїх близьких. У кожному разі, потайний, вовкуватий. Він сидів, втупивши очі то в килим, то в якусь меблю, та крізь опущені повіки Мегре бачив, як він весь час гостро зиркає на нього, гадаючи, що комісар цього не помічає.
Хлопчина злився. Він із самого початку не хотів, щоб його матінка йшла до поліції. Бо навіщо? Можливо, він трохи соромився матері, її претензійності, балакучості.
— А де ваш син працює?
— Підмайстром у перукарні.
На це хлопець гірко зауважив:
— У мого дядька в Ніорті власна перукарня, от вона й утовкмачила собі в голову…
— Немає нічого ганебного в тім, що ти перукар… Я хочу тільки сказати, пане Мегре, що він не міг непомітно відвихнутися на якусь годину з роботи… Він працює на площі Республіки. Це надто далеко від дому… До того ж я перевіряла…
— Пробачте… Ви хочете сказати, що стежили за своїм сином? Отже, у вас є підстави підозрівати…
— Я нікого не підозріваю, пане комісар. Але я знаю, що мужчини здатні на все.
— Що ж він міг би робити вдома потай од вас?
— А хто його зна…
І помовчавши:
— Можливо, приводив жінок! Три місяці тому я знайшла у нього в кишені записку від якоїсь мамзелі. Коли б його батько…
— А чому ви так упевнені, що до вас хтось вчащає?
— Це одразу відчуваєш, пане комісар. Я вже з порога можу сказати…
Що ж, не дуже науково, зате по-людськи цілком імовірно. У нього самого бували такі відчуття.
— Гаразд, а крім цього?
— Крім цього, всілякі дрібнички… Наприклад, я ніколи не замикаю шафи… У мене в спальні дзеркальна шафа… І раптом бачу, що її замкнуто, причому ключ повернули тільки раз…
— У вашій дзеркальній шафі є якісь коштовності?
— Я тримаю там одежу, постільну білизну, деякі сімейні пам'ятки… Але нічого не пропало. Адже ви це мали на увазі? І в погребі теж один із ящиків пересунуто.
— А що в ньому було?
— Порожні скляні банки.
— Одне слово, у вас нічого не пропало?
— Думаю, що ні.
— А відколи вам почало здаватися, що у вас хтось буває?
— Мені ніколи нічого не здається. Я впевнена. Це триває вже три місяці.
— І, як на вашу думку, скільки разів до вас отак заходили?
— Принаймні десять. Після першого разу не приходили довго, тижнів зо три. Чи, може, я не помічала. Потім два рази поспіль. Далі знову три тижні було спокійно. І ось уже кілька днів підряд я помічаю, що знову хтось був. А позавчора, наприклад, коли була гроза, приходжу, дивлюся — аж на підлозі мокрі сліди.
— Сліди чоловіка чи жінки?
— Скоріше чоловіка, але я не певна.
Вона говорила багато чого іншого. Чого вона тільки не набалакала — і без жодної на те потреби. Наприклад, минулого понеділка у сина був вихідний, і вона повела його в кіно. Тож він перебував під її безпосереднім наглядом. Після кіно вона ні на крок не відпускала його від себе. Додому повернулися також разом.