– То ким же я тоді стану?! – гукнув Чмих услід.
– Шукачем скрині для добувача перлів, чим зле? – відповів Мумі-троль, зникаючи у морі.
Чмих поволі побрів уздовж берега.
– Він завжди обирає собі цікавіше, – насуплено бурмотів Чмих. – А все тому, що я такий маленький.
Час від часу Чмих роззирався у пошуку скрині, але скринь ніде не було. Лише водорості та кілька уламків дощок. Пустельний берег простягався далеко і впирався у високу, вмиту пінистим прибоєм скелю, яка стрімко обривалася в море.
"Мені стає нудно, – подумав собі Чмих. – Не хочу бути маленьким і не мати товариша для забави…"
Саме тієї миті Чмих помітив кошеня, яке собі гуляло на самому вершечку скелі. Воно було чорно-біло-плямисте і мало дуже тоненького хвостика, який стримів догори.
Чмих так зрадів, що йому з утіхи мало серце не вискочило з грудей.
– Котику! – загукав Чмих. – Маленький Кицику-Мицику, ходи сюди, познайомимося! Мені так самотньо!
Кошеня глипнуло на нього з-поза плеча жовтими очицями і потупцяло далі. Чмих подерся услід за ним. Він спинався угору прямовисною скелею, раз у раз гукаючи кошеня, а коли урешті видряпався на вершок, побачив, як воно, дійшовши до краю скелі, балансує на вузькому уступі.
– Не втікай від мене! – гукав Чмих. – Я тебе люблю!
Та кошеня не зважало, прошкувало собі далі. Під скелею гуркотіло море. Чмих відчув, як йому підгинаються коліна. Серце стугоніло в грудях. Він порачкував за котиком; повз дуже поволі й увесь час думав про те, яке кошеня гарненьке і м’якеньке… його кошеня… ще крихітніше, ніж він сам… О, ангели-хоронителі усіх крихітних звірят, прошу вашої ласки і допомоги… Зробіть так, щоб кошеня потоваришувало зі мною! Ото би я втер носа Мумі-тролеві!..
Ще ніколи Чмих не почувався таким наляканим й хоробрим водночас.
І раптом де й узялася печера. Діра у скелі, а за нею – справжня печера.
Чмих затамував подих. Таку печеру можна знайти лише раз у своєму житті або ніколи. Долівку встеляв дрібний пісок, а гладкі темні стіни тягнулися до отвору в стелі, у якому виднівся блакитний шматочок неба. Сонячні промені нагріли пісок.
Чмих заповз досередини, ліг животом на пісок у кружалі сонячного проміння і подумав: тут я житиму скільки мого віку. Навішаю маленьких поличок, вимощу в піску кубельце, а вечорами запалюватиму свічку. І втру Мумі-тролеві носа!
Ось лишень непривітне кошеня немов запропастилося…
Шлях назад уже не видавався таким небезпечним, як перше. Хіба може щось трапитися з ним саме тоді, коли він знайшов справжню печеру?
Мумі-троль тим часом невтомно полював за перлами. Він, наче корок, підстрибував на хвилях прибою, а на березі уже лежала чималенька купка білих камінців.
– А ось і ти! – зрадів Мумі-троль. – Де скриня?
– Вилазь на берег! Негайно виходь із води! – покликав його Чмих. – Я щось знайшов! Сам знайшов! Таке небезпечне, що ти собі й уявити не можеш!
– А скриня добра? – запитав Мумі-троль, виходячи на берег з повною пригорщею перлів.
– Та що ти завівся зі своєю скринею! Навіщо тобі той старий непотріб! Хай би навіть земля запалася під тобою й усім рештою – на це зараз немає часу. Я знайшов печеру! Власну печеру!
– Справжню? – недовірливо перепитав Мумі-троль. – З дірою, крізь яку треба заповзати досередини? Каменистими стінами і піщаною долівкою?
– Усе є! Усе, що треба! – Чмих так нетямився від збудження, що ледь тримався на ногах. – Я дозволю тобі зберігати там перли, якщо поділишся половиною зі мною або принаймні відступиш мені три пригорщі!
Перли стали набагато білішими і справжнішими, як тільки опинилися в печері. Мумі-троль із Чмихом лежали горілиць на піску і дивилися на блакитне небесне віконце угорі.
Час до часу вітер заносив крізь отвір досередини солоний бриз, а сонячна смуга на долівці ставала все ширшою.
Чмихові страшенно кортіло розповісти про кошеня. Але він вирішив не відкривати таємниці. Спершу треба його знайти і потоваришувати. Кошеня ходитиме за ним слід у слід. Одного чудового дня вони удвох з’являться на ґанку будиночка Мумі-тролів, і Мумі-троля просто заціпить.
"Не може бути! – тільки й спроможеться він сказати. – У тебе є кошеня, яке всюди ходить за тобою хвостиком?"
У саду він виставлятиме тарілку з молоком. Щовечора… Чмих зітхнув.
– Я зголоднів, – озвався він. – Навіть не гадав, що від щастя можна забути про їжу!
Пізнього пообіддя Мумі-троль і Чмих повернулися до блакитної хатинки у долині. Річка стиха несла води назустріч надвечір’ю, а над нею пишався свіжими яскравими барвами новий місток. Мама саме прикрашала грядки слимаковими черепашками.
– Гарні враження? – поцікавилася вона.
– Ми були щонайменше за десять миль звідси! – захлинаючись словами, розповідав Мумі-троль. – Я бачив море! Я пірнав у велетенських хвилях і знайшов щось незвичайно гарне, яке починається літерою П, а закінчується літерою И… Але я не можу сказати, що це, бо то таємниця!
– А я, – встряв і собі Чмих, – знайшов щось таке, що починається літерою П, а завершується літерою А. Десь посередині ще є Ч та Р і дві літери Е. Більше не скажу!
– Дивина! – чудувалася Мумі-мама. – Стільки подій одного дня! Зупа – у термосі. Тільки не брязкайте посудом, бо Тато пише.
Мама Мумі-троля знову заходилася викладати краї грядки черепашками: одна блакитна, дві білі, одна червона – гарно!
Вона щось тихенько насвистувала під ніс і думала, що дощ, певно, не забариться. Тривожний вітер зашелестів у кронах дерев, вони зітхали й тремтіли, розгортаючи навиворіт свої листочки. Довгі сірі хмари пливли небом.
Сподіваюся, цей дощ не принесе знову повені, подумала Мама Мумі-троля. Вона зібрала зайві черепашки і зайшла до будинку саме тієї миті, коли на землю впали перші краплі зливи.
Чмих і Мумі-троль поснули на килимку посеред вітальні. Мама укрила їх ковдрою і, вмостившись біля вікна, дивилася на дощ.
Сива злива принесла зі собою ранні сутінки. Дощ тихо скрадався дахом, шарудів у листі дерев, шелестів лісом і крапотів ген далеко, у Чмиховій печері.
А тим часом десь у потаємній, цілком приватній схованці заснуло, обгорнувшись хвостиком, непривітне кошеня.
Пізно вночі, коли всі вже поснули, Тато Мумі-троля почув жалібний звук. Він сів у ліжку і прислухався.