– Обережно! – скрикнула вона. – За тобою хтось крадеться!
Мумі-троль озирнувся…
…і побачив восьминога! Найгрізніше страховисько морів, велетенський спрут поволі підповзав до нього з темряви.
Мумі-троль спробував видряпатися з пастки, але деревина була надто слизькою, він щоразу зісковзував і зрештою булькнув у воду. Хропся лементувала на повні груди, не випускаючи, однак, з лапок люстерка.
Спрут невблаганно наближався.
Раптом він завмер і заблимав очицями. Дзеркальце упіймало своєю поверхнею палахкотливе сяйво комети і засліпило чудовисько. Восьминіг налякався, бо все своє життя прожив у пітьмі, у глибинних нетрях моря. А тепер темрява зникла. Море зникло. Та – що найжахливіше – очі осліпли від нестерпного червоного світла. Восьминіг застогнав і, зіщулившись у найдальшому кутку трюму, затулив усіма вісьмома щупальцями голову.
– Хропсю, ти врятувала мені життя! – вигукнув Мумі-троль. – Та ще в який винахідливий спосіб!
– Це сталося випадково! Але я радо рятувала б тебе щоднини від восьминогів!
– Це було б уже занадто! – зауважив Мумі-троль. – Ходімо! Не хочу затримуватися у цій дірі ані на хвилину!
Цілий день мандрували вони пустелею вимерлого моря, сходячи все глибше і глибше. Тут зустрічалися велетенські глибоководні мушлі, анітрохи не схожі на ті, що викидає на берег прибій. Вони були дуже яскравими та барвистими, з численними зубцями й завитками.
– У них можна й мешкати, – зауважила Хропся. – Чуєте, як шумить усередині? Може, хтось там сидить і дихає?
– Це море, – пояснив Нюхмумрик. – Мушля пам’ятає шум моря.
Йому закортіло пограти, і він вийняв з кишені свою губну гармонію, але не зумів видобути з неї жодного звуку – водяні випари витіснили всі мелодії.
– Це мені зовсім не подобається, – засмутився Нюхмумрик.
– Тато полагодить тобі гармонію, як повернемося додому, – заспокоїв його Мумі-троль. – Він майже все вміє лагодити, якщо має відповідний настрій…
– Ми неподалік найглибшої морської западини, – попередив Нюхмумрик. – Будьте обережні…
Водорості тут не росли. Морське дно, вкрите сірою багнюкою, стрімко обривалося углиб просто перед ними. Навколо панувала велична німотна тиша. Зненацька дно зникло у безодні тіней та пари.
Ніхто не наважився підійти до краю, щоб глянути вниз. Друзі побрели уздовж урвища, лише Хропся озиралася, тужно зітхаючи, бо біля самого провалля лежала найгарніша морська мушля. Вона біло мерехтіла у присмерку, і море співало у ній.
– Облиш! – мовив Мумі-троль. – Тут небезпечно! Внизу причаїлися небачені чудовиська. Вони чатують у багнюці…
Настав вечір. Друзі збилися докупи, наслухаючи неприродну тишу.
Усе навколо було м’яким, вологим та дивно мовчазним, їм бракувало звичних приязних звуків, які приносить зі собою надвечір’я: шелесту листя під повівом нічного вітерцю, перегуку пташок, кроків запізнілих подорожніх, що поспішають додому.
Розпалити вогонь було ніяк, тож вони боялися заснути посеред зачаєних небезпек, що могли чигати звідусіль.
Урешті видряпалися на високу скелю, на вершині якої почувалися трохи безпечніше, і повечеряли рештками хрустких хлібців із Хропусевих запасів. Мумі-троль викликався першим стояти на чатах, ще й відчергувати замість Хропсі.
Всі позасинали, тісно притулившись один до одного, а він вдивлявся у пітьму, що запала над пустелею мертвого морського дна. Підсвічене сяйвом комети, воно здавалося червоним, однак тіні залишалися чорними, мов оксамит.
Мумі-троль оглядав похмурий краєвид і думав, як же, напевно, потерпає від страху Земля, спостерігаючи за наближенням палаючої вогненної кулі! Він думав про те, як страшенно любить увесь світ з лісами й морями, вітрами й дощами, сонячним сяєвом, травами й мохами, а ще про те, що жити без цього неможливо…
Але потім він згадав про Маму і вирішив, що вона неодмінно придумає, як зарадити лихові.
Чмих прокинувся і сказав:
– Завтра вона прилетить.
Усі подивилися на комету (навіть Хропся, але боязко, з-під пасемець гривки).
Комета в короні з вогненних язиків стала загрозливо великою. Від спеки вся волога випарувалася, і тепер було видно далеко навкруги.
– Доброго ранку! – привітався Нюхмумрик, натягуючи капелюх на вуха. – Нам час у дорогу!
Близько сніданкової пори їм стрінувся на велосипеді домовичок з дитям у торбі за спиною, з валізкою на багажнику та гронами торбинок на кермі.
Домовичок аж пашів від напруги і мовчки витріщився на них.
– Привіт! – гукнув – Мумі-троль. – Ти мене не впізнаєш? Перебираєшся в інше помешкання?
Домовичок зліз з велосипеда і, ледь переводячи дух, заторохтів:
– З Долини Мумі-тролів уже всі накивали п’ятами! Ми не маємо наміру чекати, доки прилетить комета і настане кінець світу!
– Хто сказав, що комета впаде в Долину? – запитав Хропусь?
– Ондатр!
– А як же Мама з Татом? – скрикнув Мумі-троль. – Вони ж чекають на мене!
– Так-так, – нетерпляче перебив його мову Домовичок, – вони сидять на ґанку. Але це мене не стосується! Зрештою, ти не встигнеш туди добратися…
І Домовичок з розчухраною чуприною покотив далі.
На якусь хвилю друзі завмерли, безпорадно переглядаючись.
– Валізка! – сказав урешті Нюхмумрик. – Торби і пакунки! У таку спеку! Ходімо!
Віддалік вони бачили сотні гатіфнатів, які брели на схід. Усе морське дно, доки сягало око, шумувало біженцями. Дрібна живність та повзики, мишачі родини й тролі-моховички, лісові звірята – усі втікали з Долини Мумі-тролів. Одні йшли пішки, інші, більш налякані, бігли стрімголов, а великі родини пхали тачки чи тягнули навіть вози, дехто й свій будиночок прихопив. Усі нажахано позирали на небо, мимохідь кидаючи коротке "привіт!".
– Дивно! – сумно мовив Мумі-троль. – Я знаю багатьох із них! Ми так давно не бачилися!.. А вони й словом не хочуть перекинутися, хоч є багато чого розповісти…
– Бо налякані! – пояснив Нюхмумрик.
– Дурниці! – відмахнувся Мумі-троль. – Удома все рідне! Чого там боятися?
– Очевидно, ми страшенно хоробрі! – вигукнув Чмих, вимахуючи своїм кинджалом, аж заблискотіло коштовне каміння на держалні.
– Не такі вже ми й хоробрі, – задумливо мовив Мумі-троль. – Просто звикли до цієї комети. Вона майже наша знайома. Ми першими довідалися про неї, бачили, як вона росте і стає усе більшою… Уявляєте, яка вона самотня…