Комедія помилок

ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Майдан.
Входять Адріана й Люціана.
АДРІАНА Додому не вертаються ні муж мій,
Ані слуга, що я його послала,
Щоб якнайшвидше пана розшукав!
Вже десь година друга, Люціано.
ЛЮЦІАНА Як запросив його котрийсь купець,
То з ринку він пішов кудись обідать.
Ходімо, сестро люба, й ми до столу,
І заспокойся зовсім, чоловік —
Володар над свободою своєю,
А час — то їх володар, і, йому
Покірні завжди, йдуть вони й приходять.
Вам треба буть терплячою, сестрице.
АДРІАНА Чого в них волі більш, ніж в нас,— цікаво?
ЛЮЦІАНА Бо поза домом мають різні справи.
АДРІАНА Зроблю так я,— він вибухне, мов порох!
ЛЮЦІАНА О, знай, що він — твоєї волі шори...
АДРІАНА У шорах може лиш осел ходити.
ЛЮЦІАНА Свавільні вчинки горе буде бити.
Поглянь кругом: живе усе в покорі,-
Чи в небі то, чи на землі, чи в морі;
І звірі, й риби, і крилаті птиці
Самцям своїм повинні всі коритись;
В мужчині ж більше бога, й він царює,
І світом всім, і морем він керує,
Душею вищий він за всіх тварин,
За риб, за птахів розумніший він,-
Скоряється йому також дружина:
Отож і ти скоритися повинна.
АДРІАНА Сама ж без мужа — рабства уникаєш!
ЛЮЦІАНА Ні, шлюбне ложе, знай, мене лякає.
АДРІАНА Скажи, а ти б корилась, шлюб узявши?
ЛЮЦІАНА Як полюблю, коритимуся завше.
АДРІАНА А став би він до іншої вчащати?
ЛЮЦІАНА Без докору мені його стрічати.
АДРІАНА Лиш хто спокійний, той терпіння має,
Той лагідний, хто прикростей не знає.
Всіх, що голосять, вражені бідою,
Ми хочемо словами заспокоїть;
Коли б же ми самі отак страждали,
То, мабуть, ми ще й гірше б закричали;
Отак і ти, що мужа ще не маєш
І всіх образ гірких не відчуваєш,-
Ти намагаєшся за всяку ціну
Навчить мене терпіння в цю хвилину;
Якби ж тобі вчинили цю образу,
Ти втратила б дурне терпіння зразу.
ЛЮЦІАНА Гаразд, на спробу одружусь колись;
Твій муж десь близько: ось слуга,— дивись!
Входить Дроміо Ефеський.
АДРІАНА Скажи, чи тут уже твій пан-забарник?
ДРОМІО ЕФ. Ні, тут його немає, а проте руки його побували
отут, на моїй голові; найкращий тому доказ — мої вуха.
АДРІАНА Ти говорив із ним? Що він сказав?
ДРОМІО ЕФ. Од слів його болять у мене вуха.
Ну ж і рука!.. Я ледве щось утямив.
ЛЮЦІАНА Хіба він говорив так неясно, що ти не міг його
зрозуміти?
ДРОМІО ЕФ. Ні, він бився так ясно, що мені аж свічки в
очах засвітилися; а воднораз так неясно, що я ледве-ледве з того
щось уторопав.
АДРІАНА Скажи ж, прошу, чи він іде додому?
Мабуть, він хоче догодить дружині.
ДРОМІО ЕФ. Сказився мій господар, як рогатий...
АДРІАНА Рогатий?!
ДРОМІО ЕФ. Так. Але мов бик, не муж!
його додому я прошу обідать,
А він у мене грошей вимага:
"Вже час іти обідати",— кажу я;
"Де золото поділось?" — каже він;
"Печеня ваша пригорить",— кажу я;
"Де золото поділось?" — каже він;
"Чи ви додому йтимете?" — кажу я;
"Де золото поділось? — каже він.
"Мерзотнику, де гроші, ті, що дав я?!"
"Таж порося,— кажу я,— пригоріло";
"Де золото поділось?" — каже він;
"Моя ласкава пані..." — я кажу;
"На шибеницю ту ласкаву пані!
Я жодної не знаю. Хай їй біс".
ЛЮЦІАНА Хто так сказав?
ДРОМІО ЕФ. Таж мій господар, пані.
"Не знаю,— каже він,— ні дому я,
Ані жони, ні пані!" й через те
Доручення, що виконати мав
Лише язик мій, дякуючи пану,
Тепер на плечах я несу додому,
Бо, врешті, він мені їх відчухрав.
АДРІАНА Вертайсь назад, негіднику, мерщій,
І приведи його додому!
ДРОМІО ЕФ. Як?
Вертатися назад, щоб він мене
Удруге гнав додому стусанами?
Ні, бога ради, хай біжить хтось інший!
АДРІАНА Назад, негідний рабе, а як ні,
Розкраю навпіл я твою макітру.
ДРОМІО ЕФ. А він його києм своїм покропить,
І сподоблюсь я через вас вінця.
АДРІАНА Геть, дурню язикатий! Ну, біжи
І приведи господаря додому!
ДРОМІО ЕФ. Невже ж для вас я круглий м'яч, що ви
Так підкидаєте мене ногами?
Ви звідси женете, а він сюди;
Коли я маю вам іще служити,
Вам слід би шкірою мене обшити.
(Виходить)
ЛЮЦІАНА Соромся, сестро,— гнів тебе спотворив.
АДРІАНА Напевне, він коханок розважає,
В той час як усмішки лиш прагну я.
Коли зів'яла вже краса моя
І рожі щік,— то він тут завинив;
Чи ж я нудна? Чи розум мій ступів?
Якщо дотепності я розучилась
І жвавості в розмові,— спричинилась
Лише його байдужість зла до того,
Що схожа я до мармуру твердого.
Чи їх убрання так його чарує?
Не винна я: все ж в і н мені купує!
Які ще вади у мені вражають,
Що спричинив не він? Коли зникають
Мої принади — то його вина!
Усмішка сонячна його одна
Враз воскресить мою красу зів'ялу;
Але йому — мене вже надто мало...
Мов олень дикий, він з припони рветься
І поза домом десь собі пасеться.
ЛЮЦІАНА То мучать ревнощі тебе! Фі, досить!
АДРІАНА Ці муки можуть лиш бездушні зносить!..
Десь інша вже йому милує очі,
Бо чом же тут сидіти він не хоче?
Він ланцюжка купить пообіцяв;
Якби ж цього лиш він не пам'ятав!
А то й від ложа він свого тікає!
Й клейнод красу свою, бува, втрачає,
Як не оправ, і золото псується,
Коли за нього часто хтось береться;
Ну, а людей — брехня й розпуста губить.
Коли краси моєї він не любить,
Сльозами я сліди її зітру.
І плакатиму, доки не помру!
ЛЮЦІАНА О, скільки дурнів так безглуздо тужать
І ревнощам безумним вірно служать!
Виходять.
СЦЕНА 2
Там само.
Входить Антіфол Сіракузький.
АНТІФОЛ СІР. Все золото, що Дроміо я дав,
Лежить в "Кентаврі" ціле, мій же блазень
Блукає десь, шукаючи мене.
Виходить так,— та й каже це господар,-
Не міг я з Дромйо говорить, відколи
Я вперше відіслав його... Та ось він!
Входить Дроміо Сіракузький.
Ну, друже мій? Минув веселий гумор?
Як любиш стусани, то' знов жартуй!
Не знаєш ти "Кентавра"? Не давав
Тобі я золота? Тебе послала
По мене пані — на обід покликать?
Я в "Феніксі" живу? Скажи, чи з глузду,
Бува, не з'їхав ти в той час, коли
Безглуздо так мені відповідав?
ДРОМІО СІР. Відповідав? Коли ж це, пане мій?
АНТІФОЛ СІР. Ось саме тут,— тому лиш півгодини.
ДРОМІО СІР. Та я вас і не бачив ще відтоді,
Як золото мені ви наказали
Додому звідси віднести в "Кентавр".
Аміфол Сір. А ти ж казав, шахраю, що тобі
Не віддавав я золота, й молов
Все про якусь там пані й про обід;
Я сподіваюсь, добре ти відчув,
Як це мені припало до вподоби.
ДРОМІО СІР. Я тішуся, що бачу вас веселим;
Що означа цей жарт? Скажіть-бо, пане!
АНТІФОЛ СІР. Глузуєш з мене знов? Смієшся в очі?
Гадаєш, я жартую? Маєш!.. Ще раз!
(Б'є його)
ДРОМІО СІР. Стривайте, пане, бога ради!.. Жарт ваш
Стає серйозним надто!.. Чим же я
Такої плати заслужив у вас?
АНТІФОЛ СІР. Лиш через те, що часом я з тобою
Поблажливо, як з блазнем, поведуся,
Погомоню,— глузуєш ти зухвало
З моєї доброти й нахабно лізеш
Із жартами в поважний час до мене.
Як сяє сонце, хай собі танцюють
Веселі комарі, проте в щілини
Хай лізуть, як воно проміння згасить.
Коли зі мною хочеш жартувати,-
Глянь спершу на лице моє й поводься
За виразом його, а ні — то я
Втовкмачу це в твою малу макітру!
ДРОМІО СІР. Макітру, кажете? Я волів би, щоб мій мозок міс-
тився в голові, а не в макітрі, і щоб ви перестали товкти мене;
а якщо ви не припините атак, то доведеться мені добре укріпити
ту фортецю або шукати розуму в хребті. А проте зробіть ласку,
пане, скажіть, за що ви мене віддубасили?
АНТІФОЛ СІР. Хіба ти сам не знаєш?
ДРОМІО СІР. Нічогісінько, пане; знаю тільки, що ви мене від-
дубасили.
АНТІФОЛ СІР. І ти хочеш, щоб я сказав тобі — чому?
ДРОМІО СІР. Авжеж, пане, і за що; бо, як то кажуть, кожне
"чому" має своє "тому".
АНТІФОЛ СІР. За те, що кпив із мене, і тому,
Що вдруге намагався це зробити.
ДРОМІО СІР. Чи ще кого отак нізащо бито?
"За що" й "тому" — безглуздя цілковите...
Та добре, пане, дякую красненько.
АНТІФОЛ СІР. Ти дякуєш мені? За що?
ДРОМІО СІР. Та за оте дещо, пане, що ви його дали мені
за ніщо!
АНТІФОЛ СІР. Я відшкодую тебе іншим разом і за дещо не
дам тобі нічого. Проте скажи мені, чи не час обідати?
ДРОМІО СІР. Ні, пане, я гадаю, що м'ясу ще бракує того, що
я вже одержав.
АНТІФОЛ СІР. Дозволь же запитати: чого саме?
ДРОМІО СІР. Його не досить бито.
АНТІФОЛ СІР. То нічого, печеня буде не досить м'яка, та й
тільки.
ДРОМІО СІР. Тоді прошу вас, не їжте тієї печені.
АНТІФОЛ СІР. Чому?
ДРОМІО СІР. Бо ви розгніваєтеся, що м'яса не побито як
слід, і знову почнете товкти мене.
АНТІФОЛ СІР. Що ж поробите, пане! Навчіться жартувати
вчасно; на все свій час.
ДРОМІО СІР. Наважився б я заперечить, але боюся, щоб ви
знову не розгнівались.
АНТІФОЛ СІР. Яким же чином заперечить?
ДРОМІО СІР. Таким же ясним, як ясний лисий череп старого
батька Часу.
АНТІФОЛ СІР. Кажи. Послухаємо.
ДРОМІО СІР. Немає часу для того, щоб вернути волосся тому,
хто волею природи облисів.
АНТІФОЛ СІР. А хіба немає жодного засобу повернути собі
волосся?
ДРОМІО СІР. Та, мабуть, є один засіб — купити перуку, але
таким чином повернеш собі волосся, відібравши його в іншої
людини.
АНТІФОЛ СІР. А чому час такий скупий на волосся, коли
взагалі волосся так багато?
ДРОМІО СІР. Це, бачте, тому, що волосся — благословення,
яким час обдарував тварин; що ж до людей, то він відбирає в
них стільки волосся, скільки додає їм розуму.
АНТІФОЛ СІР. Адже ж є багато людей, які мають далеко
більше волосся, ніж розуму.
ДРОМІО СІР. Проте немає жодного, кому забракло б розуму
втратити своє волосся.
АНТІФОЛ СІР. Але ж ти щойно зробив висновок, що волосаті
люди дурніші за інших?
ДРОМІО СІР. Що чоловік дурніший, то швидше втрачає во-
лосся; але втрачає його все-таки з певною радістю.
АНТІФОЛ СІР. З якої ж то причини?
ДРОМІО СІР. З двох причин і до того ж вельми поважних.
АНТІФОЛ СІР. Ну, вже тільки не з поважних!
ДРОМІО СІР. Ну, то, скажімо, з резонних.
АНТІФОЛ СІР. І не з резонних, коли вдаються до фальшивих
речей.
ДРОМІО СІР. Ну, то з певних причин.
АНТІФОЛ СІР. Назви їх.
ДРОМІО СІР. Перша причина та, що він заощаджує гроші,
які мав би витрачати на зачіски; а друга — та, що за обідом
волосся вже не падатиме йому в юшку.
АНТІФОЛ СІР. Увесь цей час ти намагався довести, що не на
все бува свій час.
ДРОМІО СІР. Атож, і довів, пане; а саме: немає часу на
повернення волосся, коли його втрачено з волі природи.
АНТІФОЛ СІР. Але ж ти зовсім не подав ґрунтовних доказів,
чому саме немає часу на те, щоб його повернути.
ДРОМІО СІР. Ну, то я поясню це так: сам час лисий і через
те бажає, щоб увесь його почет до кінця світу складався тільки
з лисих.
АНТІФОЛ СІР. Я так і знав, що твій висновок буде лисий.
Але тихо! Хто там до нас киває?
Входять Адріана й Люціана.
АДРІАНА Антіфоле, дивуйсь, насуплюй брови;
Ти поглядом своїм голубиш іншу.
А я — не Адріана й не твоя
Жона. Охоче клявся ти колись:
Немає слів, що слух твій милували б,
Нема речей, що вабили б твій зір,
Немає дотиків, що гріли б руки,
Немає страв, що тішили б твій смак,
Коли не я з тобою розмовляю,
Не я дивлюсь на тебе й тисну руку,
Не я з тобою поруч за столом.
Чому ж, коханий мій, чому ж так сталось,
Що ти зробився сам собі чужий?
Собі! Адже ти став чужий мені,
Що з'єднана з тобою неподільно,
Що є твоєї любої істоти
Частина краща. О, не відривай
Себе від мене! Знай же, мій коханий,
Що легше крапельку зронить малу
В бурхливе море і дістати з нього
її без змін, такою ж, як була,
Ніж одірватися од мене, разом
Мене з собою не потягши! Ох,
Як глибоко тебе вразила б звістка,
Що стала я нечиста і невірна?
Що тіло це, присвячене тобі,
Зганьбила я розпустою гидкою?
Ти плюнув би на мене, розтоптав би,
Ім'ям дружини в мене б ти шпурнув,
З мого чола зірвав би грішну шкіру,
З фальшивої руки моєї вмить
Відтяв би шлюбний перстень і зламав би,
Заприсягнувшись розійтись навік...
Ти це зробив би, знаю. То роби ж!
Мене заплямувало перелюбство;
Жадоба грішна осквернила кров:
Як двоє ми — одне, а ти невірний,-
Тече і в мене в жилах та ж трутизна;
Від тебе заразившись, я також
В розпусту вкинусь. Отже, шлюбне ложе
Ти мусиш завжди вірно берегти;
І чиста я, як будеш чистий ти.
АНТІФОЛ СІР. Це ви до мене, прехороша пані?
Я вас не знаю; тільки дві години
В Ефесі я; мені чуже це місто,
Як ваших слів незрозумілий зміст:
До них уважно прислухавсь, їй-богу,-
Проте второпати не зміг нічого.
ЛЮЦІАНА Фі, брате! Як же ти до нас змінився!
Чи так раніш тримався ти з сестрою?
Вона послала Дроміо по тебе,
Покликать на обід...
АНТІФОЛ СІР. Що, Дроміо?
ДРОМІО СІР. Мене?
АДРІАНА Тебе, і ти сказав, як повернувся,
Що він тебе відлупцював, гукавши:
"Не знаю я ні дому, ні жони".
АНТІФОЛ СІР. То ти у змові з дамою цією?
Скажи, яка мета у тому?
ДРОМІО СІР. Що ви?
Ізроду-віку я її не бачив.
АНТІФОЛ СІР. Ти брешеш, шельмо! Саме ці слова
Мені ти й справді передав на ринку.
ДРОМІО СІР. Ніколи з нею я не говорив!
АНТІФОЛ СІР. А звідки ж їй відомі наші ймення?
Із навіву чаклунського якогось?
АДРІАНА Як гідності твоїй це випадає —
Так прикидатись недотепно й грубо,
Та ще й слугу підбурювать ганебно
Супроти власної ж таки дружини!
Ти й так уже мою любов зневажив;
Не збільшуй глузуваннями образи,
Іди, до тебе притулюся я:
Ти — берест мій, а я — лоза твоя;
З'єднаю слабкість з силою твердою
й від тебе стану я й сама міцною.
Нас розлучає лиш бур'ян, дружино:
Плющ загребущий, терен і шипшина;
Ти їх не рвеш,— вони ж весь сік твій труять.
Тебе руйнуючи, себе годують.
АНТІФОЛ СІР.
(вбік)
До мене ж бо слова ці навісні.
А може, й справді я женився в сні...
Чи й досі ще я у полоні чуда:
На вуха й очі наслана полуда?
З'ясую згодом загадкову штуку...
А зараз цій марі подам я руку.
ЛЮЦІАНА Ну, Дромйо, хай дають обід хутчій!
ДРОМІО СІР. Де чотки? Заступись, о боже мій!
Що це за край? Куди попали ми!
Не люди тут, а гноми і відьми.
Не скоришся, то можеш і померти,
Бо виссуть кров, щипаючи до смерті.
ЛЮЦІАНА Стоїть, бурмоче щось, оглух неначе!
Плазуй же, трутню, бовдуре, слимаче!
ДРОМІО СІР. Змінивсь я зовсім, пане, чи не так?
АНТІФОЛ СІР. Змінився ти в душі, як я; авжеж!
ДРОМІО СІР. Ні, пане, й тілом я змінився теж.
АНТІФОЛ СІР. Але ж на взір ти зовсім не змінився.
ДРОМІО СІР. Ба ні! На мавпу я перетворився.
ЛЮЦІАНА В осла ти обернувсь, як хочеш знати.
ДРОМІО СІР. Еге ж! Вона ладна мене сідлати,
І я вже прагну скуштувать трави.
Так, я осел,— сказали правду ви...
А ні — то я давно її впізнав би
Так, як вона мене,— і вам сказав би.
АДРІАНА Доволі! Я не хочу, як дитина,
Рукою очі закривать і плакать,
В той час як муж мій і його слуга
Із сліз моїх глузують. Отже, пане,
Чекає нас обід, ходім. Ти ж, Дромйо>
Повинен вартувати коло брами.
Мій мужу, нині будем нагорі
Обідать ми, і я тебе примушу
Признатись в тисячі твоїх гріхів.
Гей, хлопче, як спитає хто, де пан,
То скажеш, що обідає в гостях.
Нікого не впускай. Ходімо, сестро.
Пильнуй же браму, Дроміо, як слід.
АНТІФОЛ СІР.
(вбік)
Я на землі, у пеклі чи в раю?
Я сплю чи ні? Чи розум я втрачаю?
Мене тут знають,— я ж себе не знаю!
Що ж, буду з ними заодно,— і все...
Мене хай доля в цей туман несе!
ДРОМІО СІР.
(до Антіфола)
Накажете під брамою стояти?
АДРІАНА И нікого не повинен ти впускати;
А ні — то дам ляща, щоб не забув.
ЛЮЦІАНА Ходім; обідній час давно минув.
Виходять.