Мені й досі видається просто дивом, що вони зуміли до кінця зберегти все в таємниці.
Схід Сонця почався за земним часом вже два дні тому, але незважаючи на те, що чіткі тіні помітно покоротшали, до місячного полудня було ще п'ять днів. Ми готувалися провести перше статичне випробування двигунів "Альфи"; силову установку вже змонтовано, корпус корабля зібрано. "Альфа" височіла на рівнині, скидаючись скоріш на частину нафтоперегінного комбінату, ніж на космічний корабель. Проте нам вона здавалася пречудовою, символом майбутніх завоювань. Мить відповідальна: ще жодного разу не будували таких потужних термоядерних двигунів, та, попри всі наші старання, ніколи не можна бути зовсім упевненим... Якщо тепер що-небудь не спрацює, здійснення проекту APEC відкладеться ще на один рік.
Та от, коли вже почався відлік часу, до мене підбіг зблідлий і стурбований Гатчинз.
— Мені треба негайно на Базу! — одним духом випалив він.— Це надзвичайно важливо!
— Важливіше, ніж випробування? — ущипливо поцікавився я, стримуючи свою прикрість.
Він пом'явся, ніби хотів щось пояснити, а потім коротко відповів :
— Можливо й так...
— Ну, гаразд,— згодився я.
Тієї ж миті він зник. Я міг зажадати від нього пояснень, але підлеглим треба довіряти. Повертаючись до центрального пульту, я роздратовано казав собі, що маю від цього навіженого молодика вже по саму зав'язку. Все ж таки і він не менше за інших хвилювався, як пройде випробування, а сам раптом подався канатною дорогою на Базу. Пузатий циліндр кабіни мчав по ледь помітних канатах, мов казковий птах.
П'ять хвилин по тому я й зовсім розлютився. Весь комплект приладів-самописців раптом відмовив, довелося відкласти випробування на три години. Я бігав у контрольному центрі, повторюючи всім і кожному (бо тікати від мене їм було нікуди), що у нас, у Капустянім Яру, такого ще не траплялося. Зрештою після другої чашки кави я трохи заспокоївся. Раптом у динаміках пролунав сигнал "Слухайте всі". Тільки один сигнал вважався важливішим — завивання аварійних сирен. За всі мої роки у Місячному селищі я чув його двічі і сподіваюсь більш ніколи не почути. Голос, що пролунав у кожному приміщенні на Місяці та в навушниках кожного робітника на безмовних рівнинах, належав генералові Стайну, голові Управління Астронавтики. (В той час були ще всілякі почесні титули, хоч ніхто вже не надавав їм значення.)
— Я звертаюся до вас із Женеви,—почав генерал Стайн.— На мою долю припало зробити важливе повідомлення. Останні дев'ять місяців тривав найвідповідальніший дослід. Ми, оберігаючи безпосередніх учасників цього досліду і не бажаючи розбуркувати зайвих надій та побоювань, тримали його в таємниці. Ви ж пам'ятаєте, як донедавна багато фахівців не вірили, що людина не може жити в космосі. І цього разу знайшлися песимісти: вони сумнівалися, чи пощастить зробити наступний крок у підкоренні Всесвіту. Зараз доведено, що вони помилилися: дозвольте познайомити вас з Джорджем Джонатаном Гатчинзом, Першонародженим Космосу.
У динаміку клацнуло, звук урвався, потім почулося шарудіння й шепіт. І раптом на весь Місяць та на половину Землі пролунав звук, що про нього я обіцяв вам розповісти,— найбільш вражаючий гук, який мені пощастило чути за все своє життя.
Це був слабенький крик немовляти, вперше в історії людства народженого поза межами Землі. У повній тиші, що запала в контрольному центрі, ми спочатку глянули один на одного, потім на кораблі на сяючій рівнині. Ще кілька хвилин тому нам здавалося, ніби на світі немає нічого важливішого від них. Та ось нам довелося відступити перед тим, що відбулося у Медичному Центрі і що відбуватиметься в прийдешні сторіччя у незліченних світах мільярди разів.
Ось тоді-то, шановні друзі, я відчув, що людина й справді закріпилась у космосі.