Коли закінчилася війна

Страница 5 из 6

Генрих Белль

Ще перед тим як ми виїхали з Кельна, десь уже на Боннському шосе, я задрімав, і приснився мені материн кавовий млинок: його спускав із третього поверху на мотузі чоловік, що надаремне зняв із стіни Терборха, але той, що стояв унизу, не схотів млинка, й перший знов витяг його нагору, відхилив двері до передпокою й спробував був прикрутити на звичне місце на стіні — зразу за дверима до кухні, ліворуч; однак тепер там не було стіни, щоб його приладнати, та чоловік, проте, свого не кидав (така хазяйновитість зворушила мене навіть уві сні). Вказівним пальцем правої руки він усе намагався намацати гак, але так і не намацав і тільки гнівно насварився кулаком у похмуре осіннє небо, у якого не знайшлося опертя для кавового млинка; нарешті він скорився обставинам, знов обв'язав млинка мотузом і, ступнувши вперед, спустив донизу, але третій чоловік і цього разу відмовився його взяти, й перший знову потяг млинка догори, відв'язав мотуза, а млинка, мов коштовність, заховав собі під куртку, після чого почав скручувати мотуза — зробив із нього щось неначе диск і жбурнув просто в обличчя тому, що стояв на тротуарі. Мене весь час непокоїло питання — що сталося з чоловіком, котрий так само даремно пропонував Лохнера,— проте я ніде його не бачив; щось не давало мені глянути в куток, туди, де стояло піаніно й батьків письмовий стіл, і я почував себе нещасним, уявляючи, що той чоловік там, може, читає батькові записники. Чоловік із млинком стояв тепер біля дверей вітальні, силкуючись прикрутити його до одвірка, здавалося, він твердо вирішив знайти для кавового млинка надійне місце, і я відчув прихильність до цієї людини ще перше, ніж зрозумів, що то — один із численних друзів нашої родини, яким моя мати не раз дарувала слово втіхи, частуючи їх чашечкою кави на кухні під кавовим млинком,— чоловік цей загинув під час повітряного нальоту на самому початку війни.

Бельгійський вартовий розбудив мене, коли ми під'їжджали до Бонна.

— Вставай,— сказав він,— протри очі, воля близько!

І я випростався й почав думати про всіх тих, хто, бувало, сидів на кухні, під кавовим млинком моєї матері: прогульники, яким вона розганяла страх перед контрольною роботою; нацисти, яких вона намагалася перевиховувати; ненацисти, яких пробувала підбадьорювати,— всі вони сиділи на стільці під кавовим млинком. А біля них лунали слова потіхи й звинувачення, слова на захист і для попередження; гострими словами мати руйнувала їхні ідеали, лагідними — дарувала те, що перебуде нинішні часи: милосердя — немічним, потіху — переслідуваним.

Старе кладовище. Ринок. Університет. Бонн. Через Кобленцьку браму до Двірського парку.

— Adieu,— сказав бельгійський вартовий.

А Мізинчик попросив:

— Напиши мені! — Його дитяче обличчя було втомлене.

— Гаразд,— сказав я,— надішлю тобі всього свого Тухольського.

— От добре! — зрадів він.— І Клейста теж?

— Ні,— сказав я,— лише те, що в мене є у двох примірниках.

Перед ворітьми в колючій дротяній загорожі, якими нас остаточно випускали на волю, стояв чоловік між двома великими кошиками для білизни: в одному було повно яблук, у другому — кілька брусочків мила.

Чоловік вигукував:

— Вітаміни, браття! Одне яблуко — один брусочок мила!

Я відчув, як у мене потекла слина — я вже забув, які й вони, ті яблука; я дав йому брусок мила, взяв яблуко й тут-таки надкусив; я стояв і дивився, як із воріт виходили інші; чоловікові вже не доводилося нічого гукати; торгівля точилася мовчки: він діставав із кошика яблуко, одержував брусок мила й кидав у другий кошик — лунав глухий, але виразний звук; не всі брали яблука — не кожен мав мило, однак уся процедура відбувалася так швидко, як у крамницях самообслуговування, і коли я доїв своє яблуко, в торгівця було вже півкошика мила. Все робилося хутко, безупинно й мовчки; навіть найощадливіші та найрозважливіші не могли опертися спокусі, і мені ставало їх шкода. Вітчизна тепло зустрічала своїх синів вітамінами.

Минуло чимало часу, перше ніж я знайшов у Бонні телефон; кінець кінцем якась дівчина на пошті сказала мені, що телефони є лише в лікарів та священиків, і то лише в тих, що не були нацистами.

— Вони так страшенно бояться "вервольфів"[7],— мовила вона.— Чи не знайдеться у вас часом сигаретки для мене?

Я дістав з кишені виміняний тютюн і спитав:

— Вам скрутити?

Але дівчина сказала, що не треба, вона вміє й сама, і я дивився, як вона дістала з кишені пальта цигарковий папір і дуже швидко та спритно скрутила собі товсту цигарку.

— Кому ви хочете подзвонити? — спитала вона.

І я відповів:

— Дружині.

Вона засміялась і сказала, що я не схожий на одруженого чоловіка. Я й собі скрутив цигарку й спитав, чи не знає часом дівчина, як би це продати брусок мила; мені потрібні були гроші — гроші на дорогу, а я не мав ані пфеніга.

— Мило? — сказала вона.— Ану ж покажіть!

Я дістав брусок мила з-під підкладки шинелі, дівчина вихопила його в мене з рук, понюхала й зітхнула:

— Господи, справжній "Пальмолів"... його продають по... я дам вам за нього п'ятдесят марок.

Я зачудовано подивився на неї, і вона сказала:

— Так, я знаю, за нього можуть дати й вісімдесят марок, але я стільки не можу.

Я не хотів брати в неї такі гроші, та вона наполягала, щоб я таки взяв, а тоді просто запхнула мені банкноту в кишеню й вибігла з пошти; вона була, можна сказати, вродлива — якоюсь голодною вродою, що надає дівочому голосові особливої виразності.

І тоді на пошті, й згодом, коли я вештався вулицями Бонна, мені найдужче запало в свідомість те, що ніде не траплялося студентів з символами корпорації — барвистими шарфами, та ще запахи. Від усіх людей тхнуло, і в приміщеннях також стояв негарний дух, і я зрозумів, чого та дівчина аж затремтіла, побачивши мило. Я пішов на вокзал і спробував з'ясувати, як дістатися до Верхнього Кершенбаха (там жила та, з котрою я одружився), але ніхто не міг мені нічого сказати; я знав тільки, що це містечко десь не дуже далеко від Бонна, на березі Ейфелю; і карти місцевості ніде не було, щоб подивитись; мабуть, і карти заборонили вивішувати через "вервольфів". Я завжди любив знати напевне, де лежить той чи той населений пункт, і тому, що я не знав, ніяк не міг довідатися, де саме цей Верхній Кершенбах, мене огортав неспокій. Я перебрав у думці всіх своїх боннських знайомих, та серед них не було жодного лікаря чи священика; нарешті мені згадався один професор теології, якого я разом із своїм приятелем відвідав перед самою війною. У професора виникли якісь незгоди з Римом через індекс[8], і ми просто зайшли до нього, щоб висловити свої симпатії. Я вже не пам'ятав назви вулиці, але знав, як туди потрапити, й подався вниз Попельсдорфівською алеєю, тоді звернув ліворуч, ще раз ліворуч, упізнав будинок і зітхнув з полегкістю, прочитавши знайоме прізвище на дверях. Відчинив мені сам професор; він дуже постарів, схуд, згорбився й геть посивів.