— Щойно говорив з Грісманом, — сказав він.
— Він повернувся?
— Майже. Вони спіймали ящера.
— Живцем?
— Живцем. Зараз замовляю спецплатформу.
— А годувати його чим?
— Учені зміркують. Так що відліт відміняється. Потім полетиш. Сам розумієш.
І Полянов набрав номер телефону Ганковського, щоб повідомити його про перший подвиг Грісмана.
Всі ми дуже турбувалися, як диплодок перенесе таку тривалу подорож, як його доставлять до залізниці, як... як... як... Наш карикатурист вже підготував до номера карикатуру — поїзд із самих платформ, а з останньої звішується на рейки хвіст жахливого динозавра.
А вранці, коли я, невиспаний і загнаний безперервними дзвінками, нарадами і поїздками, увійшов до редакції, мене вразила тиша і порожнеча в коридорі.
Я поглянув на годинник. Дев'ята. Ніби всі повинні бути на місцях, вірніше, повинні метатися коридорами і обговорювати нашу сенсацію. Але ніхто не метався. Я зазирнув у кабінет до Мик-Мика. Кабінет був порожній. Кинута похапцем телефонна трубка тихо розгойдувалася біля самої підлоги. Я поклав її на важіль. Телефон негайно задзвенів.
— Які новини від Грісмана? — запитав незнайомий голос.
— Не знаю, — сказав я. — Подзвоніть через півгодини.
Важке передчуття тривожило мене. Я вийшов у коридор і прислухався. З боку залу, де зазвичай проводяться збори, вечори і шахові турніри, пролунав вибух голосів. Знову все змовкло.
Я побіг туди.
Там були всі члени редакції і половина співробітників університету. Я зазирнув через голови тих, що стояли в дверях.
На сцені стояв Полянов. Поряд з ним Грісман, що обріс свіжою, тижневої давності борідкою. Між ними стілець. На стільці знаходилося щось на кшталт величезного, метра в півтора, скляного слоїка, мабуть, узятого в якійсь хімічній лабораторії. У слоїку сидів, згорнувшись кільцем, динозавр. Справжнісінький динозавр, сантиметрів тридцять завдовжки.
— ...І, незважаючи на деяке розчарування, яке відчули ви, товариші, — закінчував свою промову Полянов, — наука сьогодні може сказати, що вона зробила крок уперед. Динозаври не остаточно вимерли. У болоті Парик зберігся і пристосувався один з видів викопних чудовиськ. Щоправда, він, самі, товариші, можете переконатися при уважному розгляді представленого об'єкта, дуже здрібнів за подальші геологічні епохи.
Полянов не здавався розчарованим. Якщо поява Грісмана зі слоїком і засмутила його, він уже встиг опанувати себе і витягував максимум з того, що відбулося. Краще маленький динозавр, аніж ніякого динозавра.
Доцент Ганковський тягнув шию, не міг дочекатися щасливої хвилини, коли зможе вчепитися в живу копалину.
Лише мені чомусь стало сумно. Я повірив Грісману, я чекав появи платформи, з якої звисає хвіст чудовиська.
— А я ж спочатку подумав, що така ящірка вже науці відома, — сказав тут Грісман. Він переминався з ноги на ногу і чухав молоду борідку. Фотокореспондентові явно було ніяково під спалахами колег-фотографів, під поглядами учених і журналістів. Він говорив винувато, як людина, що випадково смикнула гальмівний кран і зупинила поїзд. Грісман судомно зітхнув і закінчив: — Про всяк випадок плівку послав. А тут мені Микола Миколайович дзвонить і каже: прослідкуй і, коли що, спіймай. Ну і спіймав, тим більше мені допомогли транспортом і посудом.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.