От і настав день перенести могили на нове місце, і всі на чолі з бабусею Лоблілі прийшли на кладовище. Все зеленіло навколо, а вгорі голубіло високе небо штату Міссурі. Вже пахло літом і духмяними польовими квітами.
— Ну, ось і прийшли,— сказала бабуся Лоблілі, спершись на ціпок. Вона зиркнула на всіх своїми жовто-карими очима і сплюнула на землю.
Кладовище розкинулося на схилі пагорба — провалені могили і похилені дерев'яні надгробки. Довколишній спокій порушували лише бджоли своїм гудінням та метелики, що літали в блакитному повітрі. Високі засмаглі чоловіки та жінки у лляних сукнях мовчки стояли перед могилами своїх далеких родичів.
— Ну, до роботи! — звеліла бабуся і пошкандибала по росяній траві, мацаючи то там, то там ціпком.
Люди прийшли з лопатами та великими кошиками, прикрашеними стокротками й бузком. Уряд вирішив прокласти тут у серпні дорогу, і, оскільки на цьому кладовищі вже п'ятдесят років нікого не ховали, родичі погодилися перенести прах своїх небіжчиків у інше місце.
Бабуся Лоблілі опустилась навколішки і стала копати землю. Руки її тремтіли. Всі інші копали десь-інде, кожен біля могили свого родича.
— Бабусю,— мовив Джозеф Пайкс, затуливши стареньку від сонця,— ви, певно, помилилися місцем. Це могила Вільяма Сіммонса.
Зачувши його слова, всі попідводили голови. Було чути лише, як у прохолодному повітрі тріпотять крильцями метелики.
Бабуся глянула на Пайкса і сказала:
— Ти думаєш, я не знаю, чия це могила? Шістдесят років я не бачила Вільяма Сіммонса, але сьогодні я маю намір побачитися з ним.
І вона знову стала відкидати лопатою вбік масну землю, уже заспокоївшись, поринувши в свої думки, розмовляючи вголос сама з собою та з тими, хто хотів її слухати.
— Шістдесят років минуло... Йому було тоді двадцять три роки.. А мені — двадцять. У мене було золоте волосся, біле, як молоко, обличчя, на щоках — рум'янці. Шістдесят років минуло... Ми мали одружитись, але він захворів і помер. А я лишилася сама-одна. І навіть пам'ятаю, як над його могилою осідав горбок...
Усі зачудовано дивилися на бабусю.
— Але все ж таки, бабусю...— сказав Джозеф Пайкс.
Могила виявилась неглибокою. Незабаром показалася довга залізна труна.
— Допоможіть мені! — крикнула бабуся.
Дев'ять чоловіків витягли ту залізну труну. Бабуся, тицяючи в них ціпком, розпоряджалася:
— Обережніше! — кричала вона.— Не дуже налягайте! Отак!
Чоловіки поставили труну на землю.
— А зараз, джентльмени,— мовила стара,— будьте ласкаві перенести містера Сіммонса на деякий час до мого дому.
— Ми маємо перенести його на нове кладовище,— спробував заперечити Джозеф Пайкс.
Бабуся пройняла його своїм колючим поглядом.
— Несіть-но труну до мого дому! Я буду вам вельми вдячна!
І старенька пішла додому. Чоловіки подивилися їй услід, глянули на домовину, перезирнулись і плюнули на долоні. Через п'ять хвилин вони протиснули труну в двері білого бабусиного будиночка і поставили коло груби.
Бабуся почастувала всіх випивкою.
— Ану, піднімемо віко,— сказала вона.— Не щодня зустрічаєшся з давніми друзями.
Ніхто не зрушив з місця.
— Ну, що ж, коли ви не хочете, то я сама відкрию.— І вона стала бити по віку ціпком, збиваючи з нього засохлу землю. На підлогу полізли павуки, і кімната наповнилась густим запахом весняної землі. Тут уже чоловіки взялися за віко, а бабуся відступила назад.
— Піднімай! — скомандувала вона, змахнувши ціпком, мов антична богиня.
Віко відокремилося від труни. Чоловіки поклали його на землю й обернулися.
З їхніх уст одностайно вихопився крик подиву — ніби то завив у димарі осінній вітер. Оповитий хмаркою золотистої куряви, лежав у труні Вільям Сіммонс: у святковому одязі, з усмішкою на устах, він спав спокійним, безтурботним сном — адже йому не було куди поспішати.
Бабуся Лоблілі заголосила:
— Він зовсім не змінився!
І то була правда. Він зберігся, наче комаха в коконі: ніжна біла шкіра, повіки затуляли його гарні очі, мов пелюстки квітки, губи досі не втратили свого кольору, волосся охайно зачесане, краватка пов'язана, а нігті акуратно підстрижені. Можна було сказати, не погрішивши проти істини, що він лишився точно такий, як тоді, коли його засипали землею.
Бабуся примружила очі й звела догори руки. Вона судомно намагалася ковтнути повітря.
— Де мої окуляри? — крикнула вона.
Всі кинулися шукати їх.
— Що, ніяк не знайдете? — сердилась стара, косуючи на труну.— Ну й не треба.
Вона підступила до домовини впритул і почала голосити та побиватись.
— Оце зберігся,— сказала одна з жінок.— Наче живий...
— Такого не буває,— заявив Джозеф Пайкс.
— А це що? — спитала жінка.
— Пролежати в землі шістдесят років... За стільки часу будь-хто перетвориться на порох.
Сонячне проміння прощалося з кожною шибкою, останні метелики ховались поміж квітів.
Бабуся Лоблілі піднесла свою тремтячу, зморшкувату руку.
— Земля зберегла його. Чудова суха земля — ось що його зберегло.
— Який він молодий! — схлипнула одна з жінок.— Зовсім юний...
— Атож,— підтвердила бабуся Лоблілі, дивлячись на покійника.—Він лежить отут, і йому всього двадцять три роки. А мені скоро вісімдесят! — Вона заплющила очі.
— Послухайте, бабусю,— торкнув її за плече Джозеф Пайкс.
— Так, він лежить тут, і йому тільки двадцять три, лежить такий гарний... А я...—Старенька міцно стулила повіки.— Стою оце над ним, і вже ніколи не буду молодою, ніколи... О боже, яка я стара й хирлява! Смерть залишає людей молодими. Подивіться, якою ласкавою була до нього смерть.— Бабуся обернулася до присутніх і провела по своєму обличчю й тілу руками.— Смерть краща від життя. Чому і я не померла тоді? Ми б удвох залишилися юними. Я спокійно лежала б собі в труні, із заплющеними очима, на мені була б біла з мереживом весільна сукня, а руки я склала б, мов у молитві, на персах...
— Бабусю, годі вам...
— О, чом я не померла разом з ним? Тоді... якби він отак прийшов до мене, як сьогодні, я не була б такою старою руїною!
Вона нервово обмацала своє зморшкувате обличчя, обвислі щоки, беззубий рот, висмикнула пасемце сивого волосся і глянула на нього широко розкритими очима.
— Яка радість йому сьогодні зі мною зустрітися! — вигукнула вона, заламуючи худі руки.— Хіба двадцятитрилітній хлопець захоче сімдесятидев'ятилітню стару бабу зі здутими венами? Мене ошукано! Смерть залишила його молодим навіки. А подивіться на мене — як повелося зі мною життя?