— А що ж буде з Віла й менчих? — спитала мати розпачливо.
— Еге ж, з Віла й менчих… — промовив він услід. Проте в голосі його не було прикрості. Він давно знав материні горді заміри щодо меншого брата, але думка про те вже не дошкуляла його. Тепер усе дарма… Навіть це.
— Я, мамо, знаю, що ти надумала для Віла — щоб він вивчивсь на бухгалтера. Та шкода праці, з мене годі. Нехай стає на роботу.
— А я ж тебе ростила, гляділа… — знов заплакала мати, піднесла була фартуха до обличчя, та й передумала.
— Не ростила ти мене, мамо, — відповів Джонні сумовито-лагідно, — Я сам себе виростив, ма', і Віла я теж виростив. Він он уже більший мене, і товщий, і вищий. Я, ма'ть, недохарчований змалечку. А він як став підростати, я вже на роботу пішов та й для нього хліба заробляв. Тільки годі вже, квит. Хай Віл іде працює, так як я, або хай його хоч дідько візьме, про мене. Мені вже несила. І ну, то я піду. То ти не хочеш і прощавай мені сказати?
Мати не відповіла. Вона знову плакала, затуливши обличчя фартухом. Джонні ще постояв хвильку на дверях.
— Я ж усе пантрувала, як ліпше, — хлипала мати.
Джонні вийшов із дому і почвалав вулицею. Бліда радість проступила в нього на виду, як він загледів самотнє дерево.
— Тепер нічо' не робитиму, — сказав, чи радше промугикав він півголосом сам до себе. Поглянув задумливо на небо, але яскраве сонце аж у очі вдарило й засліпило його.
Перед ним стелилася довга дорога, та він не поспішав. Проминув джутову фабрику. До вух долетів приглушений стугін ткацького цеху, і він осміхнувся. То була лагідна, сумирна усмішка. Ні до кого він не мав зненависті, навіть до грюкотливих, скреготливих машин. Не було в ньому ніякої гіркоти, лише безмежна жадоба спокою.
Що далі він простував, то рідшали будинки та фабрики й більшало чистого поля. Нарешті місто лишилося позаду, і він увійшов у зелену посадку понад залізницею. Ішов він не по-людському й вигляд мав не людський. То була якась карикатура на людину — калікувате, хиряве живе створіння без назви, що пленталося, мов недужа мавпа, з обвислими безвладно руками, згорблене, вузькогруде, химерне й страшне.
Джонні обминув невеличку станційку й ліг у траву під деревом. Там він пролежав аж до вечора. Часом куняв, і руки йому тіпалися вві сні. А прокинувшись, він лежав нерухомо, стежив за пташками або дивився крізь гілля вгору, на небо. Раз чи двічі засміявся вголос — не згадавши щось, а просто так.
Як минуло смеркання і запала ніч, на станції зупинився вантажний потяг. Поки паровоз маневрував, переганяючи на бічну колію частину вагонів, Джонні скрався до потяга, відсунув двері одного порожнього вагона й незграбно, насилу заліз до нього. Засунув зсередини двері. Паровоз засвистів. Джонні лежав у темряві й осміхався,
А-ЧО
Корал росте, пальма росте,
а людина вмирає.
Таїтянська приказка
А-Чо не розумів по-французькому. Стомлений сидів він у переповненій залі суду й нудився, вслухаючись у нескінченний потік уривчастих французьких слів, що лився з уст то одного, то другого урядовця. їхні виступи здавались А-Чо безглуздим гелготанням. Його тільки дивувало, які французи дурні: шукали-шукали, та так і не знайшли того, хто вбив Чан-Га. Тим часом усі п'ятсот кулі з плантації знали, що вбив його А-Сан, але А-Сана навіть не заарештували. Щоправда, кулі домовились між собою нікого не виказувати, але справа була зовсім проста, і французи могли б легко довідатись, що вбивця А-Сан. Ну й дурні ж вони, оті французи!
А-Чо нічим не завинив, і боятися йому було нічого. Він зовсім не брав участі у вбивстві. Так, він був присутній при цьому; Шеммер, плантаційний наглядач, одразу вскочив у барак і застав там його і ще чотирьох інших кулі. Ну то й що? Чан-Га шпортонули всього двічі. І дурневі зрозуміло, що п'ять чоловік не могли завдати дві ножові рани. Якби навіть кожен ширнув по разу, то й то вбивців було б щонайбільше двоє.
Отакими міркуваннями керувався А-Чо, коли з чотирма заарештованими товаришами брехав, плутав і напускав туману в суді, розповідаючи про те, що сталося. Вони почули, що когось убивають, і разом з Шеммером кинулись до барака. Тільки вони прибігли туди раніше за Шеммера — от і все. А Шеммер засвідчив, що випадково проходив повз барак, почувши сварку, зупинився й постояв принаймні хвилин з п'ять надворі, а потім, коли вскочив усередину, то застав там усіх тих, хто сидить на лаві підсудних. Вони, мовляв, аж ніяк не могли зайти перші, бо він стояв під єдиними дверима, що вели до барака. Ну й що? А-Чо і його четверо товаришів засвідчили, що Шеммер помиляється. Кінець кінцем їх відпустять — усі вони були певні цього. Хіба ж можна відрубати аж п'ять голів за дві ножові рани? Крім того, жоден чужоземний диявол не бачив убивства. Тільки ж оці французи такі дурні. В Китаї — А-Чо це добре знав — суддя наказав би завдати усіх п'ятьох на тортури, і вони б сказали правду. Бо правду легко витягати тортурами. А французи до тортур не вдавалися — більших дурнів тільки пошукати! Тим-то вони ніколи й не дізнаються, хто вбив Чан-Га.
Але А-Чо розумів не все. Англійська компанія, якій належала плантація, привезла на Таїті п'ятсот кулі, витративши на це немалі гроші. Власники акцій вимагали дивідендів, а компанія ще й не почала їх сплачувати, тож їй було зовсім не вигідно, щоб цінні робітники взялися вбивати один одного. А французам, зі свого боку, страшенно кортіло продемонструвати перед китайцями усі чесноти й переваги французької юстиції. Час від часу, задля прикладу, конче треба кого-небудь покарати. Та й яка користь з Нової Каледонії, якщо туди не засилати людей доживати віку в злигоднях і муках на кару за те, що їм властиві людські вади?
Цього А-Чо не розумів. Він сидів у суді й чекав вироку, який звільнить його й товаришів; вони повернуться на плантацію, щоб допрацювати зазначений у контракті термін. Скоро цей вирок проголосять. Слухання справи йде до кінця. Він ясно це бачив. Свідків уже допитали, французькі дияволи перестали гелготати. Вони теж стомилися і, очевидячки, нетерпляче дожидали вироку. Тим часом він згадував ту добу, коли підписав контракт і сів на корабель, що плив до Таїті. Злиденне було життя в їхньому селі над морем, і коли він завербувався на п'ять років у південні моря за п'ятдесят мексіканських центів денно, то вважав, що йому несказанно поталанило. Дорослі чоловіки в селі працювали за десять мексіканських доларів річно, а деякі жінки цілий рік плели сіті за п'ять доларів, дівчата ж, які наймалися служницями до крамарів, заробляли всього чотири долари. А от йому мали платити п'ятдесят центів за день — за один день, всього за один день він одержуватиме такі величезні гроші! Дарма, що праця важка. Через п'ять років він повернеться додому — так записано в контракті,— і йому більше ніколи не доведеться працювати. Він стане багатою людиною, купить будинок, одружиться, в нього ростимуть діти, що його шануватимуть. За будинком у нього буде садочок — місце для роздумів і спочинку, посеред саду ставочок, де плаватимуть золоті рибки, на деревах теленькатимуть на вітрі дзвіночки, а навкруги здійматиметься мур, щоб ніхто не порушував його спокійних роздумів.