ЗОЛОТО
Золото, золото, вславлене по світу!
Все продаси ти, все купиш без розпиту.
Добре тому, хто гребе тебе жменею;
Важко без тебе — з пустою кишенею.
Хлопцям ти втіху даєш, а на старості
Скільки загнибід розплодиш та скнарості!
Заради тебе, заради багатства ми
Світ переповнили вкрай розбишацтвами;
Заради тебе в болоті валяємось,
Крадемо, шарпаєм, правдою граємось,
Один другого щохвилі морочимо,
Кров, наче воду, з братів своїх точимо.
Чи не з тії лишень крові братерньої
Блескіт твоєї принади химерної?
Чи не від того так стало червоне ти?
Мусим без тебе щоденно холонути,
Ждучи від тебе, проклятого золота,
Злидням кінця, що нас б’ють гірше молота.
Слова людського не вчуєш за стонами,
Наші благання зробились прокльонами.
Багатирі, наче образу божому,
Гріють поклони тобі не по розуму.
Згинь же, брехливе, злочинств усіх джерело!
Згинь, щоб зрадливо нас більш не химерило!
* * *
Небагацько живу в світі,
А вже знаю горе;
Сліз пекучих, мабуть, вилив
Цілісіньке море.
Задзвеніла пчілка божа,
По саду літає...
Пошукав би і я квітки,-
Так де процвітає?
ДІВЧИНА В ТУЗІ
Плаче дівчина,
Слізоньки ллє:
Де ти, коханий,
Серце моє?
Нуджу я світом,
Марно ждучи,
Думку гадаю
Вдень і вночі.
Скільки молилась
Богові я;
Краю не бачить
Туга моя.
Тату, матусю,
Благословіть:
З милим до шлюбу
В церкву ведіть!
Пишно убралась
В шати, квітки,
В добре намисто,
В ясні стрічки.
Співи весільні
Враз полились...
Де ж ти, коханий,
Так забаривсь?
Нуджу я світом,
Марно ждучи,
Думку гадаю
Вдень і вночі.
Може, забув ти,
Що говорив;
Може, сміявся,
Може, дурив?
Всюди полину,
Всюди піду,-
Чи не зустріну,
Чи не знайду?
В’янути буду
З горя сама;
Друга немає —
Щастя нема.
Плаче дівчина,
Слізоньки ллє:
Де ти, коханий,
Серце моє?
СВІТАЄ
Давно північ вже минула...
Я прокинувся у сні,
Чую — наче забриніли
Старі гусла на стіні.
Тихо, тихо гук злітає:
"Скоро день — кругом світає!"
Давно північ вже минула,
Сплять і гори, і яри,
Тільки вітер понад морем
Повіває з-за гори,
Шепче нишком — гук злітає:
"Скоро день — кругом світає!"
Давно північ вже минула,
Не шиширхне по землі:
Божа пташка стрепенулась
На калині у гіллі;
Тьохка — ранок, бач, вітає:
"Скоро день — кругом світає!"
Скоро день — кругом світає,-
Годі ж спати, краю мій!
Розганяє чорні хмари
Промінь сонечка ясний,-
Він загляне в надра темні,
Скарби вкаже потаємні.
* * *
Тяжко на сім світі
Жити сиротині
Без милого роду,
В журбі-самотині;
Цілий вік тинятись
Без дружини-пари,
Знизу — люте горе,
Зверху — чорні хмари.
НЕТЯГА
Впав нетяга край могили,
На коліна став;
Що за сили в їй спочили,
У людей питав.
Та й заплакав сіромаха,
На хрест похиливсь,
Всю ніч мучивсь бідолаха,
Слізьми ввесь обливсь.
Землі грудку взяв у жменю,
В хустку зав’язав,
Заховав собі в кишеню,
А йдучи казав:
"Прощавай довіку-суду,
Матусенько, спи,
Поки зовсім не прибуду..."
І потяг в степи.
* * *
Дівчинонько кароока!
Гей, промов-скажи мені:
Де взяла ти миле личко,
Оченятка чарівні?
Де взяла на божім світі
Повні вустонька такі —
Наче квітонька, рожеві,
Наче полум’я, палкі?
З поцілунку твого й досі
Як дурний собі ходжу,
Зовсім втратив дні веселі,
За тобою все тужу.
БАТЬКОВА РАДА
Цитьте, дітки, цитьте, любі:
Не дай боже — хто підслуха,
Бо вже, певно, лихий ворог
Нашорошив уха.
Гарна річ — так гарно й чути;
Тільки от що... Якось сміло...
Треба добре розважати:
Розум — перше діло.
Хочеш справу розпочати,-
Оглядайся на всі боки,
Щоб яка личина часом
Не втяла мороки.
До пуття все обміркуймо,
Бо що вдієш без поради?
Тільки... майте осторогу...
Тихше, бога ради!
* * *
Мені снилось, що яму копаю,
Звечоріло надворі давно;
Я спішу доробитись до краю,
Хоч не відаю, нащо воно.
Я робив, мов робить було треба,
Хоч і знав, що не скоро вмирать,
Що усе, чого ждав я від неба,
Все — моє, бо недовго пождать.
Я скінчив, але витратив силу
І нічого вже більш не бажав.
Сам, упавши в порожню могилу,
Наче труп захололий лежав.
* * *
Змордований горем, я довго хворав,
Без волі, без долі,— з одчаю вмирав,
Потративши віру в любов і в добро,
І кидав од себе безсиле перо,
Світ божий здавався темніш, як тюрма,
Надії всі згасли — і сліду нема,
Душа заніміла з важкої журби,
Усюди ввижались мерці та гроби...
Але наді мною тут грім прокотивсь,
Немов спересердя, що я засмутивсь,
І голос почувся могучий: "Вставай!"
Як поклик до бою за рідний свій край.
Я разом прокинувсь, опала з очей
Полуда, чорніша од чорних ночей,
Душа оновилась, душа ожила,
Святі ідеали всі знов прийняла,
Огнем освітилась моя голова,
І знов зрозумів я забуті слова,
А серце, як здавна, туди все тягло,
Де простір і воля, блакить і тепло!
* * *
Дивовижа та й чуднісінька —
Невеличка часом пісенька,
А громаду поруша:
В її відгуках милесеньких,
Що ніжніш від струн тонесеньких,
Виявляється душа.
НАД МОРЕМ
Три рибалки на ніч в море попливли,
Чи не розживуться — спробувати щастя;
Кожному нелегко з дітками прощаться,
Всяк гадав про жінку, всі сумні були.
Чоловік працює, жінка плаче з горя;
Як слід не поїли, як слід не спили...
Море застогнало — страшно серед моря.
Моторошно стало — сонечко зайшло;
Три дружини в хаті тихо собі пряли;
Засвітили світло, в вікна позирали.
Але там скрізь темно, глухо скрізь було.