Книгарня "ШОК"

Страница 2 из 2

Кононенко Евгения

Ми були друзями… Ми різали свої зап’ястя і прикладали один одному ті місця, звідки сочилася кров. Ми мінялися дитячими куртками і клялися, що ніколи не одружимося, щоб жодна дівчина не стала між нами. Нам було по десять років, і нам було ще далеко і до грубого голосу, і до полюцій…

Він машинально сів по-турецьки на вкриту сукном підлогу і став жадібно читати ту книгу. Чому, чому не він написав її?

Я благав батьків не їхати з нашого міста. А вони кричали мені, що я ідіот, маю бути щасливим, що мене вивозять із цієї країни кретинів та інформаторів. А його батьки прибігали до нас у розпал наших домашніх сварок і кричали, щоб я відчепився від їхнього синочка-піонера, майбутнього комсомольця, будівника комунізму.

Господи, а він і не знав про це. Вдома мати, навпаки, жаліла, що він утрачає друга дитинства, щедро давала на кіно і на морозиво. Батько — той бурчав. Скільки моментів його біографії стали книжками! А найбільша втрата, найбільша травма, найбільше раннє знання, скільки його дражнили через національність його друга! І скільки було через нього дитячих бійок, скільки було пролито крові! І та головна кров із зап’ястя, яка змішалася з його кров’ю! Мій Боже, він також став письменником! В іншій країні, в іншій мові, але також! Недаремно тоді, мало не сорок років тому, змішалася наша кров!

— Берете?

— Так, звичайно!

Він підвівся з суконної підлоги, попрямував до каси.

Розплатився за "ревізіонізм" і за книгу, назви якої ще не знав. Тепер продавець на касі задоволений тою напругою, яку випромінює його єство.

Йому вказали на вихід, і він вийшов на вулицю. Не треба було підніматися нагору. Він опинився у подвір’ї на два поверхи нижче, ніж вхід з вулиці, — в його місті таке цілком можливо. Стало темно, засяяли зоря й місяць. Це не дивно, він заходив до книгарні надвечір і провів там немало часу.

У подвір’ї дитячий майданчик, де, на щастя, нікого нема.

Він сів на краєчок дитячої пісочниці, розкрив книгу. Поряд схилилася верба. У маленькому подвір’ячку нікого нема, тільки під вербою цілуються закохані. Все так само, як тоді, коли вони з автором цієї книги сиділи поряд в один із останніх вечорів перед розлукою на все життя. Тільки тоді ті, хто цілувалися, були дорослими, а зараз це якісь шмаркачі.

Ясний вечір. Місяць освітлює книгу. Він схвильовано гортає сторінки, зараз йому важко читати уважно. Це ще попереду. Але поки він зазирне в кінець цього трьохсотсторінкового роману. Море… два хлопці їдуть трамваєм до моря. У трамваї порожньо, за вікном чорно. Тільки двоє хлопчаків із одним квиточком на двох. Він пам’ятає, як того пізнього вечора трамвай дзеленчав по набережній, але чому він вирішив у своїй книзі, де стільки всього справжнього, переробити ріку на море?

Він глянув на задню обкладинку, прочитав біографію автора. Зрозуміло, він змінив ім’я… Але й не те місто, не той рік народження. Народився в Одесі 1965 року… Це не він. Але відчуття шоку не минає. Бо ж не має значення, в якому місті та в якому році їдуть у порожньому трамваї двоє хлопчаків, щоб вечір перед розлукою назавжди провести тільки вдвох.