Список склали. Тепер можна й у жінок запитати:
— Ну, що ще брати? Кажіть, щоб потім не було отого…
— А ми знаємо, що ви там писали?!
— Те, що ми писали, ми знаємо. Ви кажіть, що ви писати будете…
— Ну, купальники…
— Є, — кричите ви. — Не це головне.
— Ну, щось тепле…
— Взяли дві пляшки?..
— Та ні… Вкритися чимось теплим…
— Он спекота яка! А вам теплого? Може, кожуха? — сердитесь ви. — Отже, все?
— Все!
— Поїхали.
Ідете до машини. Ви попереду. Жінки позад вас із різним причандаллям: ополоник, сковорідка, ковдра, ще щось. Без цього вони не можуть. Такими вже їх створила природа.
— А ці теплі ковдри куди ж? — цікавитесь ви.
— Таж із собою…
— Та ви що?! Літо ж! Липень місяць! Жара! А вони одна з другою по теплій ковдрі. Та ви що?!
Ковдри залишаєте дома. Жінкам раптом хочеться залишитись теж. З собою залишити й пуп'янків — Славика, Яринку. Жінки такі. Їх ніколи не зрозумієш. Але тут оте владне:
— Та ви що?..
Усі похнюплені, їдуть. Куди? На Борову. Дикунами.
— Музику! Давай музику! — весело вигукує Ігор Костянтинович. — А транзистор узяли?
Всі мовчать.
— Ну, я так і знав. Куди ж ви збиралися? — Це Ігор Костянтинович. — Казав же…
Дикуни мовчать.
— Ну, гаразд. Тоді хоч співайте. Тільки веселої. Ну…
Тут наступає пауза. Весела не йде.
— Цікаво, а ви хоч картоплю взяли?..
Мовчать.
— Ну, я так і знав… А хліб хоч узяли? Ну, гаразд! Це там, у Боровій, дістанемо! Або ж по дорозі… А цукор узяли?
Мовчанка.
— Та нічого, — заспокійливо. Це вже ви. — Там візьмемо.
— А матраци взяли?
— Нічого… Підстелимо сіна…
Приїхали в Борову. Перш за все треба вибрати, де стати. Хоч тут і Харківська, і Луганська, й частина Ростовської області, але стати ще є де.
— Ти побачиш, що коїтиметься в суботу й у неділю, — каже Ігор Костянтинович. — Ви хоч швидше місце шукайте.
Місце слід шукати далі від людей. Чим менше людей, тим цікавіше, тим приємніше. Місце шукають "дівчата". В дикунів, як казав поет, усі "возрасты" — "дівчата". Тут вам уже ніяких жінок, Марусь, мам. Тут тільки "дівчата".
"Дівчата" шукають місце, ви розбираєте намети, вирізаєте "колушки". Нарешті "дівчата" місце знайшли.
— Так оце таке місце? — цікавитесь. — Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка від транспорту буде в наметах.
— Так, може, оце?! — уже менш сміливо пропонують "дівчата".
— Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметі не всидиш і не влежиш. У тінь, у тінь треба.
— Так, може, отут?!
— А вночі? Ви знаєте, що робитиметься вночі? Бризки з озера прямо в намет залітатимуть. А якщо шторм?
— На Боровій шторм?.. Ти щось…
— А ти? Хіба ти забула — Сергій Іларіонович розповідав, який штормяга минулого літа на Боровій розігрався… Дев'ять балів…
— Так це ж вони були в Прибалтиці…
— Ну, добре. Багато не балакай… Краще місце шукай, он вечоріє, а ми ще намет не поставили…
Місце вибирає Ігор Костянтинович — досвідчений дикун. Знайшов. Кращого місця на всій Боровій, як запевняє він, не знайдеш.
— Минулого року стояли…
— Ти хоч не бренькай, — це вже жінка Ігоря Костянтиновича.
— Не я — хлопці стояли…
…Вечоріє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.
— Мабуть, дощ буде!
— Хто його зна! Хмариться…
— Ви б ото, дівчата, замість теревенів, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.
"Дівчата" збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте "колушки".
— Сіна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою, — це вже ви.
— М-дак. Пс! Нема краще, ніж сіно. Пахне як!..
— Як дівочий поцілунок у липневу ніч…
Намети зіп'ялись.
— Хлопці, — це до вас, — а де сірники?
— Вона мене питає, де сірники! Чуєш, вона питає, де сірники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звідки знаю, де сірники?!
— То ви ж збиралися! Список складали, — захищається розкріпачена жінка.
— А де ти була? — допитує сучасний феодал. — Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дівчата, беріть, чого не взяли, а ви?..
Пауза. Тиша. По верховітті дерев вітерець пробіг, опустився в озеро. Умився — й знову тиша.
— То чого ж стоїте? Гайніть до сусідів.
— А де ж ті сусіди в біса? — подає голос і ваша половинка. — Ви ж нас завезли…
— Жінко, — подаєте голос і ви, — вибирай слова. Ти ж не в лісі й не на острові… Не хочеш збігати — паличку об паличку три. Цигани он без сірників їздять, і нічого… Обходяться.
— Ще й до села не затягнеш, — це вже Ігор Костянтинович…
— М-дак! Свобода — велике діло. А тобі, — це до жінки, — даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сірники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну "тушонку".
"Тушонку" їли всі.
— Нічого. Завтра субота. Може, хтось підскочить, — це за вечерею. — Може, хтось із земляків з'явиться.
— Хто сюди з'явиться? На цілий місяць?!
Лягаєте… Настає ніч. Тихо-тихо… Ніби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз — темно, хлюп удруге — ще темніше. А потім починає вихлюпувати із себе зорі, й за кожним вихлюпом їх усе більше, більше.
— Ох і день завтра буде! — бас Ігоря Костянтиновича.
— Якщо дощ не вперіщить, — тенор його "дівчини".
Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.
— Музику! Ех, музику б, — зітхає Ігор Костянтинович.
— Треба було намети не так близько один біля одного ставити, — вихлюпує слова Борова.
Засинаєте, й раптом:
— Лясь! Лясь!
А потім знову:
— Лясь! Лясь!
Прислухаєтесь. "Невже ото?" — думаєте. Ігор Костянтинович тихо лається.
— А я ж казала. Та хіба ти послухаєш? — це вже "дівчина" Ігоря Костянтиновича. — А ти що?.. Вся пилюка в наметі буде… Хто над озером ставить… "Штормяга"! — цитує. — Так зате ти поставив. На мурашнику намет поставив. Треба ж голову мати…
— Мовчи хоч ти… Бо й тебе…
Ви засинаєте, а Ігор Костянтинович до ранку все ляскає… Мурахи б'є.
Так минає перша, дика, неорганізована ніч. Вранці, бадьоро, так, що зуб на зуб не попадає:
— Ну, як?
— Ги-ги-ги! Хоро-шо-о!
— А-а ва-ам я-ак? Ги-ги-ги!
— Хо-ро-шо-о!
Вранці всі починають заїкатись.
— Фіз-заря-доч-каа! Дів-ча-ата! Фіз-за-рядочка! Побігайте коло намету, стане хо-ро-шо-о!
— Казала, берімо теплі ковдри — це вже ваша.
— Каза-ла-а! Ка-за-ла-а! — Це вже ви. — Машина тобі — трамвай? Трамвай, питаю? Хо-ро-шо-о! Ги-ги-ги!
Встає над Боровою світанок. Із сонцем, з холодним ранковим вітерцем. Бронзовіють сосни.