* * *
Щокою горнись до моєї щоки,
Щоб сльози зливалися вільної
Нехай з'єднаються наші серця
І викрешуть полум'я спільне!
Коли ж у великий вогонь течія
Слід наших спільних вплине,
Тебе до болю обнявши, я
Від туги кохання загину!
* * *
Всю душу свою до краю
Я лілії віддаю,
Хай дзвінко вона співає
Пісню про милу мою.
Щоб пісня завжди тремтіла,
Як досі цілунок тремтить,
Яким вона спалила
Мене в незабутню мить.
* * *
Стоять віки незрушно
В висЬчині зірки,
І тужно споглядають
Одна одну віки.
Вони говорять,— мова
В них гарна і проста;
Але з філологів жоден
її не прочита.
Я вивчив їхню мову
І знаю в ній кожне слівце,
Бо мав граматику гарну —"
Коханої лице.
* * *
Боїться квітка лотос,
Як сонячне сяйво йде,
Ясне чоло схилила
І ночі замріяно жде.
Коли ж коханок місяць
Промінням розбудить її,—
Навстріч йому розтуляє
Вона пелюстки свої.
Цвіте, й росте, і прагне
До ніжних місячних рук,
І тане, і пахне, і плаче
З любові й любовних мук.
* * *
У Нейні в ріці прозорій,
Одбився в хвилях, зі скель,
З хрестами на соборі
Святий великий Кельн.
Єсть образ у'тій святині
На шкірі золотій,
В мого життя пустині
Він промінь найкращий мій.
Між ангелами й квітками
Мадону там бачив я,
Вона ж очима й устами
Достоту — любка моя.
Цей світ дурний, цей світ сліпий,"—
Це в нього постійний фактор.
Він вигадав здуру, моє дитя,
Що в тебе важкий характер.
Цей світ дурний, цей світ сліпий,
Ніколи сліпці й не взнають^
Які солодкі цілунки твої
І як натхненно палають!
* * *
Хоч і не любиш ти мене,
Не впав я в безнадію.
В лице твоє дивлюсь ясне
І, мов король, радію.
Уста щебечуть медяні
Про ненависть невпинно.
Дозволь їх цілувать мені —
І втішусь я, дитино.
Мила, я не знаю, хто ти —
Чи не мрія, не мана,
Що поету в день спекоти
Появляється вона?
Ні, поет створить не зможе
Ні в уяві, ані в сні
Ці уста і личко гоже,
Оченята ці ясні.
Він драконів та вампірів,
Та потвор, та всяку бридь,
Та жахних казкових звірів
Може в помислі створить.
А твоє лукавство гоже,
Блиск чарівної брехні
Він створить ніяк не зможе
Ні в уяві, ані в сні.
* * *
А я не вірю в небо,
Хоч попик каже,— гріх,
Я вірю в твої очі —
Небесне світло в них.
Я в бога теж не вірю,
Хоч попик каже — гріх;
Я вірю в твоє серце,
Це бог богів моїх.
Я в сили злі не вірю,
Хоч кажуть, що пекло є;
Я вірю в твої очі
І в серце лихе твоє.
* # *
Мій гнів минув, біль серце розітнув.
Хай ти вже не моя — мій гнів минув.
Хоч сяйво б'є з твоїх прекрасних віч,
У тебе в серці безпросвітна ніч.
Я знаю це. Я бачив уві сні,
Що ніч в твоєму серці, в глибині,
І що його згриза страждань змія,—
Яка ти нещаслива, бачив я.
* * *
Мовби з піни хвиль родилася,
У красі своїй ясна,
З невідомим заручилася,
Одружилася вона.
Серце многотерпеливеє,
Затамуй і сум, і плач;
Глупоту і зраду милої —
Все прийми і все пробач.
Так, ти нещасна, і мій гнів погас,
Нещасні ми удвох, любов моя.
Аж доки смерть серця розіб'є в нас,
Нещасні ми удвох, любов моя.
Я бачу глум в куточках уст і сміх,
В очах упертість блискає твоя.
Хай гордість в грудях ще живе твоїх,
Ти все ж нещасна, як нещасний я.
Уста страждання спалює й в'ялить,
Огонь очей заллє сльоза твоя.
У гордих грудях болю не злічить,
Нещасні ми удвох, любов моя.
* # *
І скрипка, і флейта грає,
Сурма іскристо б'є,
Весільної починає
Дівча — кохання моє.
Розсипали дзвони й грози
Литаврщик і сурмач,
В них чути стогін, і сльози,
І добрих ангелів плач.
* * *
Ти все забула — й мале, й велике,
И що серце мені віддала навіки,
Маленьке, ніжне й фальшиве твоє,—
Чи де ще ніжніші й фальшивіші є?
Забула кохання і біль великий,
Що серце вбили моє навіки,—
Що більше було, кохання чи біль?
Не варто гадати, шкода й зусиль!
Щоб квіти довідались пишні,
Як серце болить мені,
Заплакали б, невтішні,
Від болю мого, смутні.
Що серце у мене хворе,
Знали б в саду солов'ї,
Піснями печаль і горе
Вилікували б мої.
А знали б у високості
Зірки, що біль мене гне,
Вони б завітали в гості,
Розважили б мене.
Та звідки їм знати все це?
Одна лиш знає мій біль —
Та, що розбила серце,
Розбила без зусиль.
Чому троянди немов неживі,.
Кохана, скажи мені?
Чому, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні? < ¿1
Чому такчгірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чому в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?
Чому холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чому така пустельна земля
І сіра, мов труна?* ^
Чому мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене? < ' ^
Скажи, кохана моя, чому
Покинула ти мене?
Не дивуйте мені, дюди,
Що струна гіркої туги
Ще й тепер бринить виразно,
Хоч завів я співи другі.
Ось пождіть, замовтсне хутко
Ця луна журби сумна,
І в загоєному серці
Зацвіте весна нова.
* * *
Колись ми з дівчиною двоє кохались,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз "в чоловіка та жінку" ми грались,—
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов діточок двоє,
"Ховатись" ми здумали в лісі та в полі,—
І так заховались мудро обоє,
Що потім уже не знайшлися ніколи.
* * *
Була ти найдовше вірна,
Себе позбавляла спокою
І турбувалася мною
У скруті моїй безмірній.
Мене харчувала, сірому,
І гроші позичала,
Білизну і пашпорт придбала
Коли виїздив я з дому.
Хай бог береже тебе, мила,
Від спеки і від застуди
И помщатись за те не буде,
Що ти для мене зробила.