Вона підняла малюка, і той, забувши про страх, потягся до ножа, що висів на шиї Мауглі. Мауглі обережно відвів убік малі рученята.
– А коли ти Натху, якого вкрав тигр, – затнувшись, повела далі Мессуа, – то він твій менший брат. Благослови його, як старший.
– Ох! А що це таке – благословити? Я ж не дитя богів, і не брат йому, і… ой, мамо, мамо, мені так важко на серці!
Він тремтів, укладаючи дитину до ліжка.
– Атож, – мовила Мессуа, – нема чого бігати вночі по болотах. Бач, тебе лихоманка аж до кісток проймає!
Мауглі злегка всміхнувся при думці, що у джунглях щось може йому зашкодити.
– Я розпалю вогонь, і ти поп'єш гарячого молока, – говорила жінка. – Зніми той жасминовий вінок, він надто запашний для такої малої хати.
Мауглі, щось пробурмотівши, сів і сховав лице в долоні. Дивні почуття вирували в ньому – так, наче й справді він був отруєний. Йому було млосно, у голові трохи паморочилося. Він довгими ковтками пив гаряче молоко, а Мессуа час від часу гладила його по плечі, не досить певна, чи це її син Натху, втрачений так давно, чи якесь лісове диво, – та щаслива уже тому, що він живий, з плоті та крові.
– А що, синку, – мовила вона нарешті, і її очі гордо зблиснули, – чи хтось уже казав тобі, що ти гарніший од усіх на світі?
– Що? – перепитав Мауглі, бо, звісно ж, ніколи не чув таких слів.
Мессуа радісно засміялася. Їй досить було поглянути на його лице, щоб усе зрозуміти.
– То я перша? Це й добре, хоч рідко так буває, щоб син почув від матері таку добру звістку. Ти дуже гарний. Я, скільки живу, не бачила такої вроди.
Мауглі закрутив головою, намагаючись озирнути себе через плече, а Мессуа знов засміялася – і сміялася так довго, що Мауглі не знати чому і собі почав сміятися разом з нею, а малий вештався між ними і теж сміявся.
– Ні, ти не смійся з брата, – сказала Мессуа, взявши хлопчика на руки і пригорнувши його до себе. – Коли виростеш бодай наполовину такий гарний, ми тебе оженимо на доньці царя, і ти будеш їздити на великих слонах.
Мауглі розумів ледве одне слово з трьох із того, що вона казала. Від теплого молока після сорокамильного бігу його хилило на сон, він ліг на бік, згорнувся калачиком і за мить уже міцно спав, а Мессуа прибрала волосся з його очей, укрила його ковдрою і була щаслива. За звичаєм джунглів, він проспав до ранку і весь наступний день, бо його чуття, що не засинало ніколи, підказувало йому, що зараз нема чого боятись. Нарешті він прокинувся і скочив на ноги одним стрибком, від якого задрижала хатина: укритий ковдрою, він наснив, що потрапив у пастку. Він завмер на місці й схопився за ніж, готовий до бою, а його широко розплющені очі все ще були сонні.
Мессуа засміялася і поставила перед ним вечерю. У неї були тільки черстві перепічки, спечені на чадному вогні, рис та жменька квашених тамариндів – цього вистачить до вечора, а там Мауглі щось уполює. З болота потягло туманом, і цей запах збудив у ньому голод і неспокій. Він хотів скінчити свій весняний біг, та малий сидів у нього на руках і не злазив, а Мессуа забажала розчесати його довге чорне волосся. Вона розчісувала його, співала дитячі пісеньки і називала Мауглі сином, а то прохала, аби він подарував меншому братові хоча б дещицю своєї влади у джунглях. Двері хати були зачинені, та Мауглі почув добре знайомий звук і побачив, як Мессуа перестрашено розкрила рота, коли на порозі майнула велика сіра лапа і Сірий Брат глухо та жалісно заскавулів за дверима.
– Іди звідси й зачекай! Ви не схотіли прийти, коли я вас кликав, – сказав Мауглі мовою джунглів, не обертаючись, і велика сіра лапа зникла.
– Не… не приводь сюди своїх… слуг, – сказала Мессуа. – Я… ми завжди жили в мирі з джунглями.
– І зараз мир, – сказав Мауглі й підвівся. – Згадай ту ніч, коли ви йшли до Канхівари. Тоді таких, як він, було вдесятеро більше – і позаду, й попереду. Та я бачу, що Народ Джунглів і навесні не забуває мене. Мати, я йду!
Мессуа покірно відступила убік – він справді здавався їй лісовим богом, – та ледве його рука торкнулася дверей, материнське чуття змусило її оповити руками шию Мауглі й обіймати його, обіймати без упину.
– Приходь ще! – прошепотіла вона. – Чи ти мій син, чи ні – все одно приходь, бо я тебе люблю! Поглянь, і він за тобою тужить.
Малий плакав, бо юнак із блискучою цяцькою на шиї покидав його.
– Приходь ще, – повторила Мессуа. – І вночі, і вдень ці двері будуть відкриті для тебе.
У Мауглі здавило горло, наче щось душило його зсередини, і його голос урвався, коли він мовив у відповідь:
– Я неодмінно прийду… А зараз, – продовжував він уже за дверима, відштовхнувши голову вовка, що лащився до нього, – я на тебе серджуся, Сірий Брате. Чому ви, всі четверо, не прийшли на мій поклик? Я вже давно вас кличу.
– Давно? Це ж було тільки вчора вночі. Я… ми… ми співали нових пісень у джунглях. Хіба ти не пам'ятаєш?
– Так, звісно.
– І щойно ми доспівали, – із запалом продовжував Сірий Брат, – я одразу побіг по твоїх слідах. Покинув усіх і мерщій кинувся за тобою! Ох, Малий Брате, нащо ти таке вчинив! Нащо ти їв і спав у людськім лігві?
– Якби ви прийшли, коли я вас кликав, може, було б інакше, – сказав Мауглі й прискорив кроки.
– А куди ж тепер? – спитав Сірий Брат.
Мауглі хотів відповісти, але тут на стежці з'явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат вмить зник у кущах, а Мауглі безшумно відступив у зарості високого очерету. Він ледь не торкнувся дівчини рукою, а потім теплі сірі стеблини зімкнулися перед його лицем, і він щез, мов привид. Дівчина скрикнула, бо подумала, що то якась мара, а потім глибоко зітхнула. Мауглі розсунув руками стебла очерету і стежив за нею, аж поки вона не пішла.
– А тепер – не знаю, – мовив він зітхнувши. – Чому ви не прийшли, коли я вас кликав?..
– Ми завжди з тобою… завжди, – пробурчав Сірий Брат, лизнувши ногу Мауглі. – Ми з тобою завжди, тільки не о порі Нових Розмов.
– І підете зі мною до людської зграї? – тихо спитав Мауглі.
– А хіба я не пішов з тобою в ту ніч, коли наша Зграя прогнала тебе? Хто розбудив тебе, коли ти заснув у полі?
– Так, але ще раз?
– Хіба я не прийшов за тобою сьогодні?