Олені й кабани марно шукали поживи, лишилися суха кора та жухле листя. Буйволи більше не знаходили прохолоди в мулистих болотах чи зелених паростків на полях. Змії покинули джунглі й приповзли до річки, сподіваючись на диво: ану як удасться зловити якесь жабеня? Вони звивалися між мокрого каміння і навіть не ворушилися, коли дикий кабан штовхав їх рилом, шукаючи корінців. Річкових черепах уже давно винищила Багіра, найспритніша з мисливців, а риба зарилася глибоко в потрісканий мул. І лише Скеля Миру, наче довга змія, лежала над мілиною, і хвилі мляво шипіли, торкаючись її розпечених боків.
Саме сюди щовечора приходив Мауглі, шукаючи прохолоди і товариства. Навіть найголодніші з його ворогів тепер не вбачали в ньому принади. Він виглядав ще більш вихудлим і жалюгідним, ніж його друзі, бо мав голу шкіру. Волосся хлопця вигоріло на сонці, мов клоччя; ребра випиналися, наче пруття на плетеному кошикові; ноги й руки були схожі на жорсткі трав'яні стеблини – він намуляв собі коліна та лікті, бо весь час повзав навпочіпки. Але очі дивилися з під скуйовдженої кучми спокійно і впевнено, бо Багіра, його найперша подруга й порадниця, наказала йому в ці тяжкі часи рухатися неквапно, полювати без поспіху і нічим не перейматися.
– Часи нині лихі, – мовила чорна пантера одного спекотного вечора, коли було ще жарко, як у розпаленій печі. – Але це все минеться, отже, ми маємо вижити. Чи повний твій шлунок, дитино?
– Не зовсім порожній, та все одно справи кепські. Як ти гадаєш, Багіро, дощі пішли від нас назавжди?
– Ні, малюче. Ми ще побачимо цвіт махуа й оленят, розжирілих на молодій травичці. Ходімо на Скелю Миру, послухаємо, що новенького. Сідай до мене на спину, Малий Брате.
– Зараз і бадилина – зайвий тягар. А мене ще ноги носять, хоча ми з тобою, звісно, не схожі на жирних буйволів.
Багіра скоса позирнула на свій впалий, запилючений бік і промуркотіла:
– Минулої ночі я вбила вола під ярмом. Я так охляла, що не здолала б його без ярма. Вау!
Мауглі засміявся:
– Еге ж, ми тепер мисливці хоч куди! Я навіть насмілився видовбувати личинок.
І вони удвох з Багірою спустилися крізь висохлі кущі на берег річки, до широкої обмілини.
– Цій воді недовго лишилося жити, – сказав Балу, ступивши до них. – Погляньте на той берег!
На рівній улоговині протилежний берег укрився сухостоєм. Протоптані оленями й кабанами стежки до води розтинали цей рудий покрив, наче яруги, у високій траві, і хоч година була ще не пізня, на всіх стежках було повно звірів, що поспішали до водопою. Можна було почути, як сарни з оленятами чхають від куряви, дрібної, мов нюхальний тютюн.
Трохи вище по річці, біля тихої заплави коло Скелі Миру, берегині Водяного Перемир'я, стояв дикий слон Хатхі зі своїми синами. Вони бовваніли в місячному сяйві, мов сірі кістяки, і невпинно розгойдувалися з боку в бік. Нижче рядами стояли олені, ще нижче – кабани і дикі буйволи, а на тому березі, де високі дерева спускалися аж до води, було місце всіх хижаків – тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.
– Це правда, що ми живемо за одним Законом, – сказала Багіра, заходячи у воду, і подивилася скоса, як мигтять очі та роги там, де пили олені й кабани. – Доброго полювання всім, хто одної крові зі мною, – продовжувала вона і витяглася на весь зріст. А потім, ледь піднявшись із води, додала крізь зуби: – А якби не цей Закон, полювання було б таки добре.
Олені вчули ці останні слова, і серед них пробіг сполоханий шепіт:
– Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!
– Ану цитьте! – пробурчав старий слон Хатхі. – Перемир'я триває, Багіро. Зараз не час говорити про лови.
– Я це знаю краще від будь кого, – озвалася Багіра, ковзнувши своїми зеленавими очима вгору по річці. – Я тепер їм черепах, полюю на жаб. Нгайя! Якби ще навчилася жувати гілки!
– Якби и ж то! – мекнуло дурненьке оленя, що народилося цієї весни і ще не вміло шанувати давніх звичаїв.
Хоч як скрутно доводилось Народові Джунглів, тут усміхнувся навіть Хатхі, а Мауглі, що лежав у теплій воді, зареготав на повен голос і збив ногами піну.
– Красно говориш, Малі Ріжки! – промуркотіла Багіра. – Коли Перемир'я скінчиться, я це тобі пригадаю. – І вона пильно подивилася в темряву, аби розпізнати оленятко згодом.
Тут загомоніли по всій річці – і вгорі, і внизу. Було чути, як свині з тупотом та рохканням пробивають собі дорогу в юрмі; як мукають буйволи, перемовляючись на піщаній мілині, як олені скаржаться одне одному, що вибилися з сил у пошуках їжі. Часом вони розпитували хижаків з іншого берега, чи не чути чогось нового, та усі новини були сумні, і гарячий вітер джунглів, з шурхотом пролітаючи між скелями та деревами, сипав у воду пил і тріски.
– І люди теж помирають за плугом, – сказав молодий олень. – Від зорі до зорі я бачив трьох. Вони лежали нерухомо, а їхні буйволи – поруч. Скоро і ми так поляжемо і не встанемо більше.
– Річка від минулої ночі ще обміліла, – сказав Балу. – Гей, Хатхі, ти колись бачив таку посуху?
– Це минеться, – відповів Хатхі, поливаючи собі з хобота спину й боки.
– У нас тут є дехто, і йому довго не протриматись, – сказав Балу й поглянув на хлопчика, якого любив понад усе.
– Це про мене? – ображено скрикнув Мауглі й сів у воді. – Це правда, у мене немає довгої шерсті, щоб прикрити кістки, та якщо зняти з тебе шкуру, Балу…
Хатхі затрусився від сміху, і Балу суворо мовив:
– Хлопче, так не годиться розмовляти з навчителем Закону! Ще ніхто не бачив мене без шкури.
– Та я ж не хотів сказати нічого поганого, Балу. Просто ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я – на той самий горіх без шкаралупи. А коли цю твою буру шкаралупу…
Мауглі сидів, схрестивши ноги, і пояснював свою думку, як звичайно, поклавши палець до рота. Багіра простягла свою м'яку лапу і штовхнула його у воду.
– От і маєш, – сказала чорна пантера, коли хлопець звівся на ноги. – З Балу треба зняти шкуру, бо він схожий на кокосовий горіх? Ти дивись, щоб він не зробив з тобою те, що роблять з кокосовими горіхами!
– Що? – спитав Мауглі, забувши, що це один із найдавніших жартів у джунглях.
– Не розбив тобі голову, – спокійно відповіла Багіра, знову штурхаючи хлопця у воду.