– То здобич і в тебе тікає, бува?
– Ще й досі у джунглях блукає жива.
– О славний мисливцю, та де ж твоя сила?
– Із кров'ю покинула зранене тіло.
– А зараз куди поспішаєш ти, брате?
– У рідну печеру, щоб там помирати.
Після бою на Скелі Ради Мауглі покинув вовче лігво і спустився вниз, до зораних полів, де жили люди, проте й там не лишився – джунглі були надто близько, а він знав, що після Ради матиме там багато ворогів. Тому він побіг долиною і подолав миль із двадцять риссю, аж поки не опинився в незнайомій місцині. Тут починався широкий скелястий діл, помережаний рівчаками. З одного боку тулилося маленьке село, з іншого – густий ліс півколом підступав до самого пасовиська і різко обривався, наче зрізаний ножем. Тут паслися корови та буйволи, і сільські хлопці підпаски, побачивши Мауглі, з криком дременули геть, а бездомні руді собаки, яких повно біля кожного індійського селища, гавкали, аж надривались. Мауглі пішов далі, бо йому хотілося їсти, і, підійшовши до сільської околиці, він побачив, що великий кущ колючого терня, яким затуляють ворота на ніч, відсунутий убік.
– Хм! – сказав Мауглі (він уже не раз бачив такі загорожі під час своїх нічних прогулянок). – Отже, і тут бояться Народу Джунглів!
Він усівся біля воріт і, щойно надвір вийшов чоловік, хутко звівся на ноги, розкрив рота і показав на нього пальцем, мовляв, він голодний. Чоловік зиркнув, побіг чимдуж єдиною сільською вулицею і гукнув кремезного чолов'ягу в білій одежі, з червоно жовтою позначкою на лобі. Жрець підійшов до воріт, а слідом за ним прибігло ще з сотню селян – вони витріщалися на Мауглі, тицяли на нього пальцями і галасували на все горло.
"Які вони нечемні, ці люди! – подумав Мауглі. – Так поводяться лише сірі мавпи". І, відкинувши з чола своє довге волосся, він похмуро глянув на людську юрму.
– Чого ви боїтеся? – сказав жрець. – Бачите відмітки на його тілі? Це сліди вовчих зубів. Він вовчий виплеканець і приблудився до нас із джунглів.
Вовчата, граючись із Мауглі, частенько кусали його надто сильно, і руки й ноги в хлопця були всі в білих рубцях. Але сам Мауглі ніколи б не назвав ці рубці укусами: він знав, що таке справжні укуси.
– Ох, ох! – забідкалися дві чи три жінки. – Геть покусаний вовками, ой лишенько! А хлопченя гарне. Оченята, як вогники. Поглянь, Мессуа, він схожий на твого сина, якого вкрав тигр.
– Дайте но подивитися, – мовила жінка з важкими мідними браслетами на зап'ястях та щиколотках і, прикривши очі долонею, поглянула на Мауглі. – Так, справді схожий! Він худіший, зате з лиця – точнісінько як мій синочок.
Жрець був хитрий пройда і запам'ятав, що чоловік Мессуа – заможний селянин. Тому він звів очі до неба і поважно виголосив:
– Що джунглі взяли, те й віддали. Візьми хлопця до себе в дім, сестро, і шануй жерців, які бачать людське майбутнє.
"Клянуся буйволом, що мене викупив, – подумав Мауглі, – так само мене роздивлялася Зграя! Ну, якщо я людина, то й буду людиною".
Юрма розійшлася, а жінка подала Мауглі знак іти за нею до хати. Там стояло червоне лаковане ліжко і було ще багато чудних речей: велика глиняна макітра для зерна, прикрашена химерним візерунком, півдесятка мідних казанів, ідол у маленькій ніші, а на стіні – справжнє люстерко, з тих, що продаються на сільському ярмарку.
Жінка дала Мауглі досхочу молока та хліба, а потім поклала руку йому на голову і зазирнула в очі: вона все таки гадала, що то справді її син повернувся з джунглів, куди його забрав тигр. І тихенько покликала:
– Натху! О, Натху!
Мауглі нічим не виявив, що знає це ім'я.
– Хіба ти забув той день, коли я купила тобі нові черевички? – Вона торкнулася його ступні, твердої, мов ріг. – О ні, – сумно мовила вона, – ці ноги ніколи не носили черевиків. Але ти схожий на мого Натху і будеш мені за сина.
Мауглі почувався ніяково, бо досі ще ніколи не бував в оселі під дахом. Проте, роздивившись солом'яну стріху, він побачив, що зможе звідси видертись, коли захоче, і що на вікні немає засувки.
"Нащо бути людиною, якщо не розумієш людської мови? – подумав він. – Тут я так само німий та глухий, як людина – у джунглях. Треба вивчити їхню мову".
Живучи з вовками, він недаремно навчився кричати по оленячому і рохкати, як дикий кабан. Щойно Мессуа промовляла якесь слово, Мауглі тут же повторював його і до вечора вже вивчив назви багатьох речей у кімнаті.
Настав час укладатися спати, але Мауглі не хотів лягати в хаті, що нагадувала йому пастку, і, ледве замкнули двері, він вистрибнув у вікно.
– Облиш його, – сказав чоловік Мессуа. – Не забувай, він ще ніколи не спав у ліжку. Якщо він справді посланий нам замість сина, то нікуди не втече.
Мауглі розлігся у високій траві край поля. Та не встиг він заплющити очі, чийсь холодний ніс штовхнув його в шию.
– Тьху! – сказав Сірий Брат (то був старший з дітей матері Вовчиці). – І задля цього я біг за тобою двадцять миль! Від тебе тхне димом і хлівом – як від людини. Вставай, Малий Брате, я приніс тобі новину.
– Чи всі здорові у джунглях? – спитав Мауглі, обнявши його.
– Усі, крім вовків, обпечених Червоною Квіткою. Слухай далі. Шер Хан полюватиме далеко в лісі, поки його шкура не загоїться, – він добряче обпікся. Він поклявся, що вкине твої кістки у воду Вайнганги, коли повернеться.
– Це ми ще побачимо. Я теж дав клятву. Але чути новини завжди приємно. Я сьогодні дуже втомився від усього нового, Сірий Брате, але ти завжди розповідай мені про все нове.
– Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе нас забути? – з тривогою спитав Сірий Брат.
– Ніколи! Я ніколи не забуду, що люблю тебе і всіх у нашій печері. Та не забуду й того, що мене вигнала Зграя.
– Але інша Зграя теж може тебе вигнати, Малий Брате. Люди – то люди, і їхня мова – все одно що кумкання жаб у болоті. Коли я прийду знов, то чекатиму на тебе в бамбуковому гаю край пасовиська.
Упродовж трьох місяців після цієї ночі Мауглі майже не виходив за сільські ворота, бо старанно вивчав людські звичаї. Передовсім йому довелося одягти пов'язку на стегна, що було дуже незручно, потім навчитися рахувати гроші, не знати для чого, і ще орати землю, хоч і в цьому він не бачив ніякої користі. Сільські дітлахи весь час насміхалися з нього. Добре, що Закон Джунглів навчив Мауглі володіти собою, бо в джунглях від цього залежить життя і здобич. Та коли діти дражнили його за те, що він не хотів бавитися з ними чи запускати змія, або за те, що неправильно вимовляв якесь слово, його спиняла лише думка про те, що мисливцю не годиться убивати слабких та безпорадних дитинчат.