Рада Яромирича подобалася всім, так і рішило віче. Сумний відходив з вічевого майдану Вишата з кількома приятелями:
— Так то все рішає нерозумна юрба. Скажи їй кілька влесливих слів, і вона на себе кайдани ухвалить. Та нам конче треба рятувати князя Василька. Піду до ігумена Печерського манастиря й до інших ігуменів. Чей же їм удасться переблагати Святополка.
І стали благати ігумени князя Святополка за князя Василька.
А Святополк каже їм:
— Це Давид тут причина, не я!
Побачив Давид, що Святополк хитається, готов пустити Василька, знову говорить своє:
— Василька треба осліпити! Коли не зробиш цього, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені.
І доти вмовляв Святополка, поки цей не сказав:
— Роби, що знаєш! Я не прикладаю рук до цього. І вночі вивезли князя Василька.
Білгород — невеличкий городок, віддалений на десять верстов від Києва. Закованого привезли князя Василька на возі і зняли з воза, і повели в невеличку хатину.
Хоч як розпучливо боронився князь Василько, схопили його й осліпили. А сталося це вночі з пятниці на суботу.
На шостий день привезли його у Володимир. І посадили князя у Вакієвому домі, і поставили тридцять мужів стерегти князя Василька та двох княжих отроків.
Сам, самітний сидів князь Василько в кімнаті, а кругом нього темна, чорна ніч.
— Ні сонечка ясного, ні зір не бачити вже мені! — думав нещасливий князь. — Чому не вбив мене Давид, чому залишив мене на муку? Навіщо жити мені сліпому? Усі мої наміри пропали, все, що міг я доброго зробити для рідної землі, пропало.
Сліпий князь Василько сидів під сторожею в кімнатці та невеселі думи думав.
А Давид не вдоволився осліпленням Василька. Пішов ще на Василькову волость. Та не повелося. Зустрінувся з військом Володаря. Завзята була січа, і Володар побив Давида.
Утік Давид із недобитками у Володимир і зараз до Василька прохати, щоб відмовив Володаря від походу на Володимир.
І розжалобився Василько. Усе, що передумав на самоті, тепер говорив Давидові:
— Я, Давиде, не гніваюся на тебе. В усьому Божа воля. Я мав високі думки! Бажав я помститися на всіх ворогах нашої землі й збирав військо не проти тебе, Давиде, ані проти Святополка, тільки проти Польщі й Угорщини. Як прийшла до мене вістка, що йдуть до мене берендії, печеніги та торки, подумав я: Скажу я своєму братові, Володареві, та тобі, Давиде: "Давайте мені свою молодшу дружину, а самі собі пийте й веселіться!" І подумав я про польську землю: наступлю я на неї за літо й за зиму, знищу її й обороню землю нашу. Потім я хотів забрати дунайських болгарів і поселити в себе. Думав я теж проситися в Святополка й у Володимира на половців. Піду — думав я собі — на половців, або здобуду собі славу, або голову свою положу за рідну землю. А іншої думки не було в мене, ані на Святополка, ані на тебе, Давиде. У цьому кленуся Богом і його пришестям, що не подумав я нічого злого проти братів моїх. Та за високі думки понизив мене Бог і впокорив мене. Тож я не гніваюся на тебе, ти був тільки знаряддям у Божих руках.
Тривожився Давид, бо Володар підходив уже під Володимир.
Аж прислав він послів до Давида:
— Видай брата, Василька, то відступлю з-під Володимира.
І видав Давид Василька Володареві й іще благав Василька:
— Прости мені, будьмо другами, як колись були.
— Як буде щирість у серці твоєму, то будемо знову другами — сказав йому Василько на прощання.
ЗА ЗАХІДНІ МЕЖІ ДЕРЖАВИ
Тепер могли Василько й Володар уже бути безпечні в своїх князівствах. Та не спочивали обидва.
— Забезпечити ще треба й західні межі перед ляхами — каже Володар.
— Ех, коли б я не сліпий! — сказав гірко князь Василько — забезпечив би я їх раз назавжди.
— Нічого, брате, — каже Володар, — хоч і невидючий ти, та даси мені нераз раду добру та полки хоробрі свої. Не дамо землі нашої ворогам на поталу.
— Твоя правда, брате! — каже Василько. — Не треба нарікати.
І розгорілася боротьба за західні межі з польським королем, Болеславом Кривоустим, що був теж хоробрий вояка й полководець добрий.
Та не встоятись йому проти Ростиславичів.
Завзяті бої завелися. В одній битві здавалося, що вже Болеслав Кривоустий переможцем буде. Перед нагальним ударом польських військ подалося було ліве крило українських військ.
Але тут з'явився князь Василько на коні перед військом, зняв золотистого шолома та промовив:
— Браття й дружино! Не в одних боях із вами добував я воєнної слави, коли ще сонечко Боже бачити міг. У страшніших, як оця, бували ми січах, і менше бувало нас, як тепер, а ворогів удвоє, а то й утроє стільки, як ось тут, а не посоромили ми ймення нашого втечею! Не посоромимо ж тепер слави нашої лицарської! Я, хоч сліпий, поведу вас і, як прийдеться згинути, то разом з вами зложу голову мою! За мною, дружино смілива! За мною вперед!
І як колись за Святослава Хороброго, що, підбадьоривши знесилену дружину, переміг удесятеро більші сили греків, так і тепер було.
Гей, як не закричать одним громом дружинники княжі:
— Слава князеві Василькові, слава, слава! Де твоя княже, голова, там і наша!
Як верховинська буря, вдарила дружина на ворога, і не встояли вороги — подалися...
Повна перемога була по боці Ростиславичів.
І журився Болеслав Кривоустий:
— Біда мені з цими Ростиславичами, спокою не дають. А мені так придалась би бодай частина їх родючої та багатої землі. Та нічого не вдієш.
Аж одного дня зголосився в нього один із його підданих — Петро Власт.
— Королю милостивий! — каже. — Ти журишся і тривожишся, що ніяк тобі перемогти Ростиславичів! Я готов тобі помогти...
— Помогти мені, а як?
— Так, милостивий королю! Коли звіря годі вполювати зброєю, тоді вживаємо хитрощів, лисячі ями копаємо, пастки чи сильця наставляємо! Так і тут треба! У боях нам не перемогти їх, треба хитрощами.
— Твоя правда, та які ті твої хитрощі?
— Ось-які: я зголошуся в перемиського князя, буцім то як покривджений тобою втікач. Як він прийме мене між своїх дружинників, то я найду нагоду зробити його нешкідливим.
— Уб'єш його?
— Це хіба тоді, коли інший спосіб не вдасться. Та я хочу живцем тобі доставити його.
— О, це було б знамените! Я присилував би його до згоди зо мною, а може вдалось би й частину його землі видерти, а в кожному разі великий окуп дістану. — Їдь, чей поведеться тобі! Вони там усі легковірні й добродушні, то може легко піде тобі.