У подолі Княжої гори стоїть шатристий ясен, мов богатир у літах, а під шатристим ясеном хатка стара в іржаво-рудій черепиці, наче в картатій хустині, світяться вікна блакитними барвінками, сінешні двері навстіж розчинено — вільно пташці влетіти, вільно хлюпнути леготу, вільно подорожньому вступити...
Заграно, забубнено, бояри побуджено —
Встаньте, бояри, встаньте,
Коники посідлайте, самі убирайтесь,
Бо приїдемо ранком попід високим замком,
Будемо замки ламати, Марусину діставати...
Ото бабі Килині завше співається цієї пісні, коли веде тебе за руку повз оту барвінкововіконну хатку під шатристим ясеном. Вітається зі старенькою, як сама, зігнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить із хатини до воріт, і снують вони, давні товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у їхній мові нитки срібні та золоті, нитки білі та чорні, а також зелені й червоні. Двоє сірих оченят сидять у підбрів'ї в сивої Гайдаржі, колесом зігнутої, і тремтить в очах по росі-сльозині. Завжди в очах дзеркальна роса — хай весна, хай осінь, хай зима.
Хай весна, хай осінь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують і снують барвисті нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута їхнього відлетілого колись життя, в яке тобі, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такі в їхніх бесідах нитки чародійні, що тчуть і тчуть живе минуле...
У садочку дві квіточки
На світанні були
Та горілочку пили,
За малую та часиночку
Найшли собі родиночку...
А того вишневого осіннього вечора, далекого-предалекого, кінь вороний ступав через заграви, якими палахкотів ліс на Княжій горі, ступав кінь вороний через застиглі жовто-багряні вихори дерев і кущів, по розіллятому полум'ї прижухлої трави та зів'ялого листя, ступав кінь вороний через шерехи та жаскі скрики падолисту. Скільки разів кінь вороний ходив цією дорогою — хай то ніч тупоока, мов сова, хай то досвіток полохливий, мов політ крижня над Дніпром! — отож знав цю дорогу кожним своїм підкованим копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих боявся людських тіней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди? Вивели вороного з лісу на поділ Княжої гори вже смерком, коли темрява виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обійстя, прив'язали коня до воріт, розтанули в мороці ночі, а вороний вузди зубами гризе, а вороний важко присідає, наче з ляку, що дорога під ним розсядеться ось-ось.
І поверталась поночі Онися додому, навідувалась до родичів у сусіднє село, вже й свою хату видно, а біля воріт угледіла коня вороного, й серцю так терпко стало від радісного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку духмяного вирвала й аж до воріт докинула:
— Семене коханий, чекаєш на мене!..
Бо як було не впізнати коня, бо як було не впізнати на коні її судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навідувався, якого й сьогодні чекала.
— А я забарилася, Семене! — любисток голосу свого дівочого знову кинула в ніч.
Кінь переступав ногами, вухами пряв, а її судженому Семенові-будьоннівцю відняло мову.
— Ти гніваєшся? Чи заснув, Семене?
Мабуть, заснув із утоми — це ж стільки клопотів йому в сільраді та поза сільрадою! — бо погойдувався, як очеретина погойдується у воді, і плечі його опали.
— Ось я тебе розбуджу, Семене... Сходь із коня, Семене, підемо до хати, вмиєшся криничною водою, повечеряєш, білу постіль тобі постелю... Чом же ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до воріт?.. Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке, біда яка, горенько... А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову загубив?..
І дерев'яніючи тілом, і чуючи, як волосся заворушилось на потилиці, як очі гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в ніч — спершу тоненьким лементом, а далі не людським, а вовчим протяжним скриком, і той звірячий скрик Онисі впав у хащі лісові на Княжій горі, ліс відповів луною, вороний кінь гойднув гривастою шиєю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи силкувався з розпачу дістати загнузданою мордою до серпа молодого місяця в небі...
Крикнули лебеді на воді —
Заржали кониченьки на стані,
Били чолом за двором,
Придавили рученьки за столом...
Відв'язала неживими руками вороного від воріт, вела дорогою поміж осінніх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слів, наче на морозі.
— Семене рідний, чи думала я, чи гадала, що отак нині вертатимешся від мене?.. Це ж тії воріженьки-дуки, що ти в них землю відняв... А воріженькам-дукам теж голів не зносити, теж не набутись на світі білому.
Шаруділо опале листя, а лісова гущавінь Княжої гори мовчала грізно, мовби до пори до часу тамувала невимовний біль у грудях.
— Де ж твоя кохана голівонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за тиждень цієї осені, таке в нас весілля, такі в нас пісні...
Ой на горі полуцвітки процвітають,
Усю гору кам'яницю устилають...
— Таки знайду твою голівоньку, з голівонькою весілля справлю...
Ой, той журливий похід через Княжу гору судився, мабуть, тільки Онисі Гайдаржі з твого села, більше нікому не судився.
І як тільки вона здолала тоді морок ночі на Княжій горі?..
З тих пір де тільки не шукала, де тільки не видивляла голівоньку свого судженого — в полях і байраках, у шелюгах коло Дніпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лісових хащах на Княжій горі! Отак все життя шукала й ще збирається сто літ прожити, аби знайти, аби весілля справити із коханою голівонькою, а коли Онися весілля справить із коханою голівонькою свого судженого, тоді й переставлятись можна.
Ось тільки очі плачуть, сльозяться весь час, а якби очі. не плакали, якби не сльозилися, то вже б і знайшла, десь та голівонька чекає не дочекається на стару дівчину Онисю...
Ось твій їде,
Розмай-коса,
Потеряй-краса,
Горіховий цвіт,
Що зав'язав світ...
Якогось літнього дня вітрець із Княжої гори долинає до хати, пестить твої щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа голові, бере тебе за руку — й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистій стежці, яку рушником простелена між бузини, гаптованої гронами недоспілих ягід, уже за бузиною — горішина й терен кущаться, уже глід і калина тут хороводять, уже дикі черешні і дикі яблуні, й чим тут тільки не пахне! Пахощі густішають, дурманять, забивають памороки, й душа від них завмирає, п'яніє, хмеліє, і хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило. Поміж розлогого гілля перелітають пташки, і в хащах птахи наче інакші, ніж у селі, а барвисті пера на крилах і на грудях такі, що більш ніде й не побачиш, і музика їхнього щебету така, що ніде й не почуєш. Обертаєшся з петлястої стежки назад — ген вддніє в долині і в яру біле село, хати пливуть вітрильниками поміж тополь і верб, ген школа блискає вікнами а біля школи вервечаться діти у якійсь грі. Але вітрець підганяє тебе, й тут, вище, він уже не вітрець, а вітер, він подужчав, та, либонь, іще дужчий там, ген угорі, куди веде стежка, куди кортить дістатись, щоб нарешті таки здибатися з вітром із Княжої гори, з тим вітзом, про який казала мати. Стежка в'ється попід крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає иа дні урвища, й коли на схилі лунає передзвін птахів, тз з глухомані урвища лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й ліс на схилі гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолітній дуб над стежкою сіріє в стовбурі дуплавиною завбільшки в людський зріст, і ти притьмом ховаєшся від грози в затишній дуплавині, виглядаючи меткоокою білкою в світ бурі, яка ще не осатаніла, та скоро осатаніє, бо вже не ллє, а періщить, бо вже грім навіть не ірже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшні розверсті яри, і з тих розверстих небесних ярів падає додолу хвилями мертве світло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залітають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобі здається, що зрісся з дубом, і, чуючи шелест і сплески його гілля, бачиш самого себе дубом, що росте з землі в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурі, змагаючи блискавки й грім! Твоє коріння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобі близький і не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетіла в дуплавину, та в останню хвилину своїми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоїх очей, — й знову ринула у вир грози; як не страшний тобі й той слизький вуж, який ген-ген поміж кущів малини переповз по стежці, наче то грубий сирицевий батіг позвивався, як не страшний тобі отой шелест-виляск у заростях, наче там із чотирьох ратиць раптом зірвалася-скочила якась звірина та й гайнула в гущавінь лісу і в гущавінь грози. Бо й справді, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землі у небо, єднаючи землю та небо корінням та гіллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця і шелестом листя, зеленою піснею зодягнених у капелюшки жолудів і краплистою піснею, що проросла з уст, що невідомо де й закінчилась — чи в твоїй душі, чи в душі дуба, які немов стали однією душею, а вона ж бо ще й є душею Княжої гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тільки лиш грім озивається звідти, з вершини, до якої ти не дістався, грім наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрітися з вітром, грім наче застерігає на майбутнє від таких походів на Княжу гору. Вилазиш із дуплавини — й наче роздвоюєшся, переставши відчувати на собі і в собі могутнього дуба, і, либонь, так само дуб жаліє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти віддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услід за тобою простягає гілля, наче хоче затримати й вернути в родинні обійми, у шелест їхній.