Хто зі старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собі залізною ковінькою, а ти для баби Килини заміняєш і костур сучкуватий, і ковіньку незламну — бере тебе баба за руку — й гайда по селу. Вона — сільське радіо на моторних ногах, вона — сільський телевізор із меткими, видющими очима.
— Та ніяке радіо зі мною не зрівняється! Радіо вночі не балака, а мені й дід Гордій не замкне на ніч рота...
Ось цього дня біжиш у бабиній руці, а що баба непокваплива, а що баба ціпами старих ніг старанно молотить пісок на стежці, то біжиш ти весь час немов на одному місці, гарцюєш віхтем полум'я у жилавій руці.
— Йдемо на весілля, світ ще не бачив такого весілля...
— Та чого вам на весілля, чи ви дівка?
— О, я не дівка, ти не парубок, а йдемо! Скільки вже бабою Килиною виходжено по весіллях, та все ж разом із тобою, бо ти в неї за посох, а такого весілля світ справді не бачив...
Хата стояла не в падолі Княжої гори, а на згірку, вже в лісі, і, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хаті вже набиралось гостей, за столом знайшлось місце й для вас, та хоч як ти витріщався по хаті — не знаходив молодої та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовинні весільної фати, у биндах, у квітках, що молодий — у палахких рум'янцях на щоках, із веселими, якимись ураганними очима, із заметільне звихреним чубом. Позбирались у хаті чи такі старенькі, як баба Килина, чи трохи молодші від них, пили по чарці, гомоніли.
— А де музика? — поспитав пошепки.
— О, який танцюрист, без музики не обійдеться, — так само пошепки відказала баба Килина.
— А чом не співають?
— Бо порозучувались, тільки ти один тут співочий.
— А де молода?
— Колись узнаєш, дитино, — зітхнула баба.
— А де молодий?
— О, прилип, як шевська смола... Ген молодий, хіба не бачиш? Хазяїн — молодий, Остап Кіндратович...
І кивнула головою на літнього чоловіка з поораним зморшками чолом, із таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кіндратовича сидів син зі своєю жінкою, обоє ваші сільські вчителі, сиділи діти їхні, все хлопці, вервечкою біля них, виразами облич нагадуючи не тільки батька, а й діда.
— Так у молодого ж — онуки!
— Хіба онукам зась на весілля до свого діда! — мудро заперечила баба Килина.
За столом заспівали пісню, тільки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподівано сивий молодий Остап Кіндратович затулився долонями, й крізь пальці просочилися сльози. Пісня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хаті — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:
— Весілля ж, тату, весілля!
А в самого сльози бриніли в голосі.
Хотілося чкурнути з-за столу, втекти надвір, бо що ж це за весілля без молодої, що ж це за весілля, де за молодого хоч і знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб він уже сизий, що ж це за весілля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув із-за столу, а що баба Килина мала тебе за свій подорожній посох, то твоя рука не випурхнула з її руки, опинились ви з бабою надворі вдвох. За звичкою — бо куди проти неї радіо чи телевізору! — вона розмовляла з якоюсь тітонькою, що пристала до вас, а ти ловив їхню річ, і та річ перед твоїм зором оберталась на видиво живе.
— Була в Остапа на весіллі, — сокоріла баба Килина.
— Хай господь милує, — вишневощока тітонька їй. — Світ усього набачився, а такого весілля ще не бачив.
— Коли воювали, а воно й досі горя скільки! Тож Остап партизанив у лісах за Дніпром, і Меланка з ним у лісі партизанила.
— Там полюбились, либонь.
— Чи в лісі полюбились, чи раніше, до війни, а як Меланка ввійшла в тяж, то він послав її в село, аби в селі родила, а не в землянці. Вона в батьків народила, ховалась у батьків, та хоч як ховайся — людські очі побачать скрізь. Донесли німцям, що партизанка ховається в селі.
— Ще мати її жива, тільки недочуває, славна така...
— Таж і мати Меланчина була на весіллі, і батько Меланчин прийшов би, та переставився...
— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Дніпра, на плече поклав, аж присідає під сомом.
— То німці взяли Меланку з дитиною.
— Атож, із дитиною, — згоджується тітонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче ніхто краще неї не знає.
— І на шибениці повісили її разом із дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так і тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого ніколи й плачу такого дитячого ніколи б не чути.
— То Остап уночі з лісу прийшов із партизанами, так зняли Меланку з шибениці, хлоп'я мало не задубіло, та врятували.
— Врятували, сидів ниньки в батька на весіллі, з жінкою та діточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловік удався.
— Остап із Меланкою не розписувались, правда?
— Хіба ж могли в лісі розписатись? Не було в лісі сільради, жили на віру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.
— А є такий закон?
— Якби не водився такий закон, то не розписали б.
— Із покійною...
— Для когось покійна, а для Остапа як жива, пам'ятав і пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весілля, а як на ньому веселитись? Сидять і журяться, Остап сльози втирає.
— Він усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак...
Голову в дядька мовби мідним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонці, пускаючи навсібіч гострі блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А під мідним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очі, рум'янці — й ті чорні, биті багровими жилками.
— І не дивіться так на мене, дідуню, — сміється, — бо не впізнаєте. Я нетутешній.
— Та бачу, що нетутешній. — Дід Гордій уже почистив наловлену в Дніпрі рибу, тепер попід жабра насилює на шворку. — Нетутешній, так само як я нетамтешній.
— Як ви сказали, дідуню? — Тамтешній гість дістає з кишені блокнот і авторучку, щось записує, причім усмішка, як місячна доріжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скільки вам років, га?
Дід Гордій мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.