Князь Ігор

Страница 2 из 3

Гринченко Борис

ІІІ

Другого дня вельми рано запалала кривава зоря, звіщаючи світання. Встають чорні хмари од моря, а сині блискавки шарпають і роздирають ті хмари: ой буде ж то грім великий, буде ж то дощ із стріл над Доном синім. Багато списів тут попереломлюється, багато шабель попереросколюється об половецькі шоломи на ріці Каялі, край Дону великого. Застогнала земля, ріки степовиї скаламутилися, курява вгору піднялася, замаяли оддалеки ворожиї стяги; то половці йдуть і од моря, і од Дону, і з усіх боків, лякаючи степ диким виттям. Ось вони ближче й ближче насувають, як чорна хмара. Видко вже обличчя дикі, шапки гостроверхі. А виють, а кричать як! І куди не позирне Ігор, звідусіль облягли вороги його військо. Але мовчки стоїть воно, приготувавшися до бою і загородившись червоними щитами. І промовив Ігор до свого війська: — Браття кохане! Настав той час, що треба нам за рідну землю стати. То станьмо ж одностайне і вдаримо на ворога. Краще всі тут поляжемо, ніж будемо тікати. До броні! І вийняв тоді князь Ігор з ліхов свій меч важкий широкий, і вдарив на ворога. І почався бій. Поперед усіх Буй-Тур Всеволод з своїми курянами. Густо він сіє на половців стрілами, гремить об їх шоломи мечами харалужними. Ой куди Тур поскочить, золотим своїм шоломом посвічуючи, там падають коневі під копита половецькиї голови, розбиваються міцні шоломи поганськії. Нічого не боїться Буй-Тур, він усе тепер забув для слави: і батьківський престолу Чернігові, і своє подружжя кохане, вродливу Глібівну. Тяжко поранено в руку князя Ігоря, та ще держиться він на коні, ще літає мов ясний сокіл проміждо війська, напрявляючи його на половців. Од ранку й до вечора, з вечора до світу густо віють стріли гартовані, громлять шаблі по шоломах, тріщать списи харалужнш серед безкрайого, невідомого половецького степу. Счорнів він увесь, збитий кінськими копитами: білими кістками його засіяно, кров'ю червоною полито його… Ой, тяжкою тугою зійде той засів по всій рідній землі! Стомилися, змучилися наші. Смага їх пече, а половці не лускають до річки Каяли. Довго билися, поки протислися туди: половина одсіч дає, половина воду п'є. Та тяжко тут і вдержатися коло річки, міцно їх притисли з усіх боків аж до берега половці. І багато вже вояків хоробрих трупом полягло. Та ще держаться наші; ще живий Ігор; як буйний тур літає ще Всеволод. Погаснув день. Темна ніч повила степи і зупинила бій. Стихло трохи в степу. Чигають половці на наших, а наші на Їх. Завтра свята неділя і завтра або навіки всі вони поляжуть, або, слави залучивши, у рідну країну ловернуться. Ох, невеселі думки опанували всіх. За тими думками не добачили як і ніч минула. Та ще до світу не дали спокою їм половці; кинулись зненацька нанаштабор, і н;ідп ледве змогли від них одбитися, І почалася баталія. Знову задзвеніли мечі, засвистіли стріли. Б'ються знову, та вже сили немає: не встояли чернігівці та й сипнули навтікача. Кинулись половці у середину до наших — замішалося, закругилося все. А Ігор князь одбився від своїх, далеко в половецькі лави врубався; коли озирнеться, аж іззаду таке лихо склалося. Кинувсь був він назад, та шкода вже: перепинили його половці, ціла зграя ухопилася за його — несила князеві й поворухнутися. Стягли його з коня, зв'язали, на погане невільницьке сідло посадили і везуть геть. І бачить Ігор — б'ється ще брат його, коханий Буй-Тур Всеволод, та вже й його облягли половці зо всіх боків. І почав Ігор благати в Бога смерти, щоб не бачити, як брат його загине. Та вхопили половці і Всеволода, і молодого Ігоревого сина, узяли й потягли в степ. А з війська — кого похапали, кого по степу розігнали, розпорошили. Ой розлучилися два брати на березі бистрої Каяли. Так закінчився цей бенкет кривавий. Не стало у вас, хоробрі вояки, кривавого вина: сватів понапували, а сами полягли за землю рідную у землі половецькій. Никне трава з жалощів, гнеться дерево з тяжкої туги до сирої землі.

IV

А в Путивлю-місті тим часом вірна Ігорева дружина, вродливая Ярославна, тужить-сумує по своєму чоловікові, не знаючи ще про його лихо. Щоранку виходить вона на міську стіну у Путивлі і дивиться в далекий степ, виглядаючи, чи не вернеться її коханий Ігор. Дивиться і вмивається дрібними сльозами; як тая сивая зозуля жалібно куючи-промовляючи:

Над Дунаєм бистроводим

Я зозулею полину

У степи-поля широкі,

У ворожую країну.

Умочу в Каялу-річку

Пишний свій рукав бобровий.

Там мій князь…

На ранах в його

Течії засохли з крови.

Там коханому моєму

Рани втру я наболілі

І пекучі, і глибокі

На його на дужім тілі.

І щодня, щодня рано-ранесенько плаче Ярославна у Путивлі на міській стіні, квилить-проквиляє:

Нащо дуже вієш в полі,

Вітре буйний мій — вітрило?

Нащо ти на князя-ладо

Навіваєш ханські стріли?

Ти під хмарами літаєш,

Вієш ти на степ і гори

І лелієш ти щоглисті

Кораблі на синім морі.

Чи тобі ж сього ще мало,

Що моє ти щастя й долю

Вкупі з тирсою розвіяв

У степу по чистім полю?

І знов плаче Ярославна ранком-рано на путивльській стіні, плаче-виспівує:

Дніпре дужий і могутній!

Ти пробив кремінні гори

І крізь землю половецьку

Впав в далеке синє море;

Ти не раз носив на хвилях

Човни рідні в ті країни!..

Я тепер тебе благаю,

Дніпре дужий і єдиний,

Щоб, леліючи тихенько,

Ти моє подружжя миле,

Князя Ігоря до мене

Аж сюди приніс на хвилі.

Щоб забувши те розстання

І забувши муки й горе,

Я не слала до коханця

Сліз моїх на синє море.

І знов плаче Ярославна на путивльській стіні, плаче, виспівує:

Ой ти, сонечко тресвітле!

Світиш, тепле і ласкаве.

Ти прихильно і на добре

І на зле, і на лукаве.

Чом же ти, тресвітле й дуже,

Так гориш тепер пекуче

Й військо милого мойого

Палиш люто й нестерпуче?

У степах безводних сохнуть

Сагайдаки Їхні й луки

І з смаги усіх та з спеки

Обгортають люті муки!

Ох, сумує Ярославна, а того й не знає, що її милий уже в неволі і що не діждеться вона його скоро. Та не довго про се летіла звістка у рідну землю. Скоро взнала про се Ярославна, за слізьми світу не бачучи. Заплакали й усі жінки промовляючи: "Ой уже нам своїх коханих ні думкою не здумати, ні очима не побачити! Загинули вони в чужому степу, і чорні круки поклювали їх тіло біле, а вовки-сіроманці по балках по яругах кістки їх жвакуючи порозносили". Розлилась туга по всьому краю рідному. Сумує Київ. Чернігів тужить, стогне Новгород-Сіверський. А половці часу не гають: вже два загони половецькі у нашу землю вступили: хан Кончак у переяславській землі руйнує, а Гзак у путивльській плюндрує. Жінок і дівчат у бран беруть, отари наші в степ женуть, палять села й слободи. Аж до Путивля Гзак доступив і ледве не взято й Ярославну, дружину Ігореву, в неволю: мусила вона до Новгороду-Сіверського втікати. А Путивль половці увесь зруйнували й спалили. Невеселая година устала тоді в рідній землі. А не було б сього, якби князі вкупі й одностайно ставали на ворога, А то вони тільки й знали, що сварились та гризлись один з одним, з малої спірки велику сварку й незгоду роблячи. І тут так сталось. Не схотів Ігор оповістити про свій похід великого князя Святослава Київського, пішов сам у ворожий степ і знайшов там неволю, а на землю рідну ворогів напустив. Руйнують усе вороги, а князі не думають чужі уділи боронити: хай собі як хочуть обороняються, аби мене не займано було. Тільки старий Святослав Київський, як почув, що таке лихо рідну землю спіткало, заплакав дрібними та й промовив: — Ой, любі діти ви мої, Всеволоде й Ігорю! Невчасно пішли ви шукати слави й ворожу землю мечами розбивати: не здобули ви собі ні чести, ні слави, та й сами тяжкої неволі зазнаєте. Устав Святослав і пішов половців виганяти з рідної землі. Почули половці, що він з військом уже пливе Дніпром на човнах і кинулися геть назад у степ наче хвилі морськії, несучи з собою багато награбованого добра і покидаючи після себе руїни, трупи, землю, политу кров'ю та сльозами.